Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/111

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 110 —

З одного боку се було може і добре, бо ніколи було дуже журитися і думати, кидаючи і сю другу свою оселю, та прощаючись з близькими. Дочка наша не могла їхати з нами і мала приїхати до нас пізніше, наша стара хазяйка, що жила з нами 23 роки, правдивий друг нашої сім'ї, людина надзвичайно гарного серця і душі, не схотіла їхати з нами, скільки ми її не благали. Вона надумалася залишитися, щоб зберігати наше добро од большевиків, хотіла жертвувати собою і не згодилася ні на які умовлення. Знов і ми не могли дуже настирюватися, не знаючи, що чекає на нас та чекалоб і її в тій подорожі. Само собою, вона не змогла нічого зберігти, большевики розтягли з хати все, навіть перекопували долівку в льохах, і вона мусіла покинути нашу хату і переїхати десь на село.

З приятелів дехто зайшов попрощатися, але мало хто. Події революції почасти розхитали старі відносини, а ще більше, що кожен мав досить своєї журби. Наближення небезпеки і тяжких злиднів залякувало людей і нищило в їх кращі почуття. Наслідки того, — збіднення людської природи, яке принесла нам революція, відчуватимуться довго після неї в пониженні громадських та альтруїстичних почуттів, в побільшенню еґоїзма, скаредства, лукавства і т. ин.