Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/112

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 111 —

Хоч нам і загадано сідати у ваґони 26-го жовтня з тим, що виїдемо того дні, але поїзд рушив тільки 28. ввечорі і повезли нас не так, як збіралися, не по полтавській, а по курській колії на Бахмач, Ворожбу, Харків. Хоч з начальства ніхто не поясняв через що, та усі розуміли, що десь по шляху чи до Полтави, чи за Полтавою неспокійно. Але і курський шлях теж не був зовсім безпечний. Большевики вже насували на Чернігівщину і з півночи і зза Дніпра. Подекуди ще до приходу їхнього виникали місцеві повстання їхніх прихильників і вже нераз по курській колії переривався рух, хоч і на коротшій час. Особливо вславилася тим станція Носовка, біля якої було величезне большевицького напрямку село. Сим разом мабуть тут знов було щось не добре, бо ми простояли на маленькій станції перед Носовкою 8 годин у ночі.

І взагалі їхали ми помалу, немов намацуючи дорогу, на станціях вистоювали годину, 2, 3; часом не вистачало палива, часом щось псувалося у паровозі чи в ваґонах, часом дожидалися звістки з передніх станцій, все те будило неспокій, але простояти 8 годин серед ночи на сій невеличкій станції, куди легко могли пробитися большевики зза Дніпра, де напереді могло знову знятися повстання