Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/117

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 116 —

довелося бачити, як старий ґенерал підпирає стінку, коли тут таки поруч з їм вивернувшись розлігся на раніше занятому місці молодий прапорщик. Один дуже милий ґенерал без усякої образи, але з жалем, що походив од свідомости, що все йде до загину, коли хтось з цивільних назвав його „превосходительством“, відповідав з сумним осміхом: Ну, що тепер варто оте превосходительство? Ось зараз треба його превосходительству йти самому з чайничком по окріп, тай будуть його прапорщики з черги одпихати.

Часом траплялося помічати серед військових людей з більше тонкою вдачею, що до такого поводження товаришів ставилися з огидою. Поводячись самі з підкресленою і навіть перебільшеною чемністю, вони проте не спинали инших, та се ні до чогоб і не придалося, хібаб викликало грубу лайку та сварку. Сих справді треба було жаліти, їм мабуть було особливо тяжко серед сього оточення.

Саме в той час, як ми виїздили з Харкова, на Крим поїзди не ходили, робив десь нальоти Махно, а дожидати поки його одженуть здавалося небезпечним, бо наш ваґон пішов би, а в иншому не легко було знайти собі місце тай большевики дійшли вже з одного боку до Білополля, а з другого до Вовчанську. Я рішив їхати на Ростов-Новоросійськ, а