Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/124

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 123 —

яким минуло 16 років. Дорослі військові самі не хотіли воювати і посилали дітей на смерть. Сей наказ виразно виявляв, до якого становища дійшов вже денікинськний уряд. Він не дбав вже далі як про блищу хвилю, бо однаково дітьми врятувати становища було не можна, а у края, який і так розгубив усю інтеліґенцію, одбиралась спроможність збільшити її новими кадрами. Син мій був у 8. класі, мав 17. год і підлягав сьому наказу. З тим я не міг помиритися. Як одинак, був він по старих законах вільний од військової служби, не про військову дорогу для його я мріяв. — А коли вже доля вимагала і йому йти на війну, мусів би йти в українському війську. Сама думка про те, що він може загинути, та ще за чуже мені діло денікинської армії, здавалася мені несвіцькою. Та скільки не змагався і не клопотав я, міг досягнути тільки того, що його прикомандіровано в науку до тракторної школи у Новоросійську, се відтягало на 3—4 місяці той час, коли йому досталосяб йти на війну. Довелося самому мені одвезти його до Новоросійська. Після сього їхати нам за кордон і в Одесу було неможливо. Покинути сина ми не могли, і думали оселитися в Новоросійську, пережили там у ваґоні щось з тиждень, шукаючи помешкання. Та знайти хоч