Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/132

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 131 —

денщикову і обоє пішли з ваґону. Усіх знати лякала думка про можливість нападу зелених. Город лежав в глибині долини прямо під нами, городські огні було видко як на долоні, та до його було верстів 8—10 і що там діялося розібрати було не можна. Раптом серед стурбовання з порту почулися гук сірени і рев пароплавів попереду одного, другого, а за хвилю ревли кілька десятків пароплавів, а одночасно стрекотіла швидка та безладна стрілянина. Враз усім впала думка, що то почався напад зелених на город. Зелені були очевидячки тут близько, а ми безпорадно стояли не можучи рушитися, і тепер годі було сподіватися, що з городу надішлють на допомогу другого паротягу, за яким було послано. Знявся переполох, по ваґонах пригасили свічечки, що світилися подекуди, як що в пасажирів були власні, — може зелені подумають, що темні ваґони порожні і не заглянуть. Дехто з пасажирів тікали з ваґонів і ховались по кущах, инші військові почали і собі стріляти з рушниць та револьверів навманя у ліс, сподіваючись налякати зелених, инші лаяли сіх, що дурно витрачають набої і тільки приваблюють зелених. Увесь той рев і гук у городі, переляк та замятня на нашому поїзді трівали з пів години і враз усе урвалося, зробилося тихо. Незабаром прийшов на