Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/24

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 23 —

шитися їй далі в домі було зовсім неможливо. Небезпечно було виходити з дому, щоб не помітили червоноармейці; добре, що ніч була темна, а на вулицях не було світла. Коли пощастило вийти, не брак ще було небезпеки. Ходити по городу в такий час було заборонено. Раз-у-раз спиняли й допитували патрулі. Їй пощастило дійти до знайомих тільки через те, що з нею йшов лікар і на усі запити: „хто, куди, та чого йде“ відповідав, що лікар до хворого. Червоноармейці лаялися, але пропускали.

Що виробляли червоноармейці з помешканнями, надто коли жили в їх хоч недовгий час, мені довелося на власні очи побачити на оселі одної української громадянки, багатої людини. В тій оселі щось з тиждень перебувала славнозвісна Таращанська дивизія. Після тижневої гостини таращанців помешкання виглядало так: дорогі меблі поскидані на купу, частина з їх порубана на паливо, коштовні шпалери подекуди обідрані, а скрізь заяложені, бо червоноармейці спірали об їх свої масні голови, горорізьба на піддашу постріляна, по всіх столах, шафах, та шуфлядах замки повиламувані, а добро, яке було там сховане, розтягнуте (замки залишилися цілими тільки в кімнаті, де жив управитель дому, бо його, як людину, що живе