Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/32

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 31 —

раз-у-раз та не без внутрішнього задоволення бідкатись, що „перетяжений працею і не має і хвилі вільної“. Але він таки відчував, що од його спеціяльности одгонить чимсь специфічним і тому мав потребу розмовляти по щирости та виправдувати свою діяльність, хоч би і перед зовсім незнайомими клієнтами: „Требаж рятувати людей і хоч яка та робота неприємна а може і небезпечна, та я не можу одмовляти людям у допомозі“, казав він. А до того знаючи, що клієнти його авжеж не большевики, він про всякий случай „давав їм зрозуміти“, що большевицькій владі не співчуває, большевиків вважає за розбишак і що скоро їм прийде кінець. Про те з клієнтів він правив таки добрі гроші, виправдуючись тим, що можуть трапитись „додаткові видатки“. Що правда тим, хто здавалось йому і справді грошей не мав, поторгувавшись робив він часом таки не малу знижку, так одначе, що і йому припадав все таки „необідний гонорар“.

Тактика, якої додержувався він в обороні клієнтів чи їхніх справ, зовсім не нагадувала старої тактики оборони — на ґрунті закону доводити безневинність або право клієнта, закону не було, декрети виключали один одного тай взагалі розпатякувати про „право“ у большевиків не поводилося…