Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/39

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 38 —

з двох осіб: молодого чоловіка причетницького вигляду з фанатичними очима, у чорному сюртуці, якого він певне не мав звички скидати, лягаючи на ліжко, бо сюртук був ввесь в пуху, і молодої панночки з підвязаною хусткою запухлою щокою. В панночки очевидячки боліли зуби і вона притуляючи щоку до високої стінки крісла та підобгавши під себе ноги, на пів лежала на кріслі.

Поводились зовсім чемно: руку подали, „попрохали“ сісти і назвали товарищем, а тоді почали допит.

— Де служили?

— Не служив.

— Але з чого жили?

— Мав власне господарство…

— Од напруженої уваги брови допитувача піднялися вгору.

— Яке?

— 650 десятин.

— Ого!

— Це було вимовлено многозначно!

— Тоді я витяг з кишені свідоцтво, яке надіслали для мого захисту сусіди селяни і попрохав прочитати, щоб побачили, як я жив з їми.

У свідоцтві за большевицькою печаткою було прописано: „Відносно колишнього поміщика (моє імя) N-ська громада тримається найкращого погляду, яко за поміщика-трудовика й друга народу“. Далі