Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/41

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 40 —

тішаючи член комісії — зрозуміло, діставши таке добро з доброго дива у спадщину, таки тяжко булоб од його відмовитися…

Я глянув на нього і мені в ту хвилю здалося, що не вважаючи на свій фанатизм, він теж ледве чи здолав би одмовитися од спадщини як би її дістав.

Мене одпустили.

*  *  *

Я було сподівався, що вже клопіт скінчився, алеж помилився. Кільки день перегодом знайшов моє помешкання та прийшов до мене п. К (мій начальник — за якого згадувалося раніше) начеб то, щоб попередити, що начальство дізналося, що я був міністром.

Може воно і не так, та я грішив на його, що то він сам донишпорився та довів до начальства. В кожному разі було не добре. Що найменче викинуть з посади та запишуть на чорну дошку (се поводилося у большевиків), а фамілії на чорній дошці певно звертають на себе увагу чека. Ми з жінкою почали клопотатися, щоб виїхати з Київа. Се було не легко. Треба було знайти притулок, здобути перепустку та білєт.

Ми не встигли все те зробити, як К. прийшов у друге з заявою, що мене вже кличуть до одного з головніщих начальників совнархоза на допит. Розмова була