Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/44

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 43 —

прихильно. Але дарма, мусів тікати. Так сталося ось через що. З службового обовязку довелося йому якось робити медичний огляд одному члену київської чека і яко людина надзвичайно совісна мусів він посвідчити, що оглянутий слабує на проґресивний параліч. Се розлютовало чекіста і як звичайно большевик, не знаючи инчої міри кари та помсти, він намігся розстріляти П. Двічи чека арештувало П., але двічи Пятаков та Бош брали його на поруки та визволяли з арешту. Чекіста се дратувало ще дуще і він завзявся, вхопивши П. втретє, розстріляти його вже без всякого, хоч про око людське, слідства, щоб ні Пятаков ні Бош не могли врятувати. Взагалі чекісти не звертали уваги на вимоги ніякого начальства і втручання його тільки дратувало їх. У Київі переказували, що заступництво хоч би і самого Раковського тільки погіршує становище арештованого.

П. мусів здобувати можливість виїхати, а тимчасом переховуватися по знайомих. Мав він їх у Київі безліч серед усіх верств громадянства і ховався по найукритніщих місцях, раз-у-раз міняючи схованки, та чекіст пустив в рух усю шпигунську орґанізацію чека і мов павук обсновував П. її сіткою. Що чверть години до помешкання П. дзвонили до телєфону з ріжних кінців міста, щоб