Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/46

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 45 —

краплі роси. Небо і повітря, пронизані промінням, аж сяли, жайворонки дзвонили пісні. Десь верстів зо 2 перед нами, як остров серед моря, здіймався кущ саду того хутора, куди ми йшли, а довкола ні душі. Після Київа з його червоноармейцями, шпигунством, чека та заляканою людністю се безлюддя викликало на душі якийсь спокій. Здавалося, що сюди в степи ще не досягло око чека, що тут ще можна людині почувати себе вільно, жити з незагиженою та не знівеченою ляком душею, а вся істота мов виправлялася… Але то була помилка. Спокійно пережили ми на хуторі тільки один тиждень, тай то тому, що не знали, що наготовлялося. Сей спокійний затищок тільки здавався таким, а вже й тоді в густих кущах саду непомітно для нас ховалися та підслухали большевицькі шпиги. Сим разом вони стежили не за нами, а за нашим господарем, паном Н. На лихо він не що давно перед тим звільнив з посади одного урядовця, що служив під його зарядом, нероба, і шахрая та заразом і комуніста, а той завзявшись помститися, використав те, що в одному з околишніх сел (верстов за 16—20) знялося було протибольшевицьке повстання, а два дрібних урядовця, з тієї інституції, якою керував Н., пристали до його, бувши родом з тогож села. На сьому ґрунті звільне-