Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/49

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 48 —

через те, що з повітового міста, куди по телєфону оповістили про трус у Н. несподівано прибіг загон червоноармейців з комісаром на чолі, щоб оборонити Н. від арешту невідповідною владою. Комісар цей був знайомий з Н., а по місту мешкання Н. підлягав власне сьому комісарові, а не зайшлому чекістові.

Між двома червоноармейськими загонами знялася завзята лайка, трохи не дійшло до стрілянини, принаймні рушниці вже наставлялися, але, налаявшись до схочу, вони почали порозуміватися і повітовий комісар, злякавшись, щоб його не обвинувачували за оборону державного злочинця, усунувся.

Та перемігши, чекіст, щоб не настирюватись своїм людям, визнав за відповідне на сей раз не арештувати Н. певний, що той не втече.

Сей випадок треба булоб вважати за пересторогу і найкраще булоб і нам і Н. виїхати з хутора. Але Н. вагався через те, що не хотів кидати доручених йому справ, не хотів зломати слова, бо зобовязався чекістові не виїздити та нарешті і не чув за собою ніякої вини. Отже він обмежився тим, що повідомив про все, що сталося, уряд своєї інституції — у Київі та прохав клопотати собі оборони од вищого большевицького уряду.