Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/52

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 51 —

Почали радитися, що робити; тікати, чи ні. Н. викликав з міста сина на пораду, вдруге послали до Київа і телєґраму і посланця, до безпосередного начальства Н., просячи заступництва та оборони… Думали, вагалися, скільки разів зміняли постанову, але врешті на нещастя Н. рішив не тікати і вранці поїхав на допит.

Все ще сподівалися, може він повернеться, мучилися надією і страхом, але пізно у вечері коні повернулися самі. Н. було арештовано.

Величезний санбернар його, побачивши порожню натачанку, заскиглив, обнюхав колеса і, раптом зірвавшись, побіг, нюхаючи слід, в напрямку того села, де затримано його господаря.

Другого дня дуже рано виїхали в те саме село син і жінка Н. Ми з дружиною залишилися у порожній хаті. Було моторошно і сумно. Минув день, минав другий, ніякої звістки не було, та де далі все виразніше розумілося, що лихо неминуче, що його розстріляють. Тяжко і боляче було за його, прикро було думати в тій хвилі за себе, але треба було, бо що хвилі могли прийти і за нами, та і ніяк було залишатися у чужій хаті без господарів. Ми знали, що серед ночи йтиме поїзд до Київа і, хоч в нас таки не було дозволу на переїзд, мусіли зважитися сісти в його та їхати.