Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/57

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 56 —

ський дід тільки з особливо лукавими очима. Зиркнувши на нас зпід лоба, він тикнувши нам руку, мовив: „Так ось Демян Іванович вас проведуть, а мені треба до комітету“. На тім і кінець був аудієнції.

В нашій справі нам треба було знайти більше помешкання. Воно моглоб знайтися або у самому містечку — та там, як хвалився Демян Іванович, все що можна, вже було зреквізовано, абож десь недалеко містечка по ближчих панських маєтках, тепер соціялізованих. Таких малося скільки, та усе дуже дрібні — в найбільшому було 100 десятин, а решта по 70, 50 і 25 десятин не дуже доброї землі. Се були маєтки здрібнілих нащадків, колись може і заможних, старшинських українських родів, яких звичайно звуть полупанками. Невеликі і недоглянуті — перегущені садки, старі, покривлені і маленькі горнички з порохнявілими полами та вікнами, з вигорілими грубками — такий загальний вигляд сих осель. У їх мерзли по зимах і ледве так-сяк годувалися, здебільшого великі родини таких полупанків, що складалися переважно з жіноцтва кількох поколінь, бо сини розходилися по ріжних дрібних посадах, а дочки здебільшого вікували старими паннами по своїх збіднілих оселях.

Такі полупанки, хоч би і хотіли, та загалом беручи, не могли визискувати