Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/58

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 57 —

селянства, бо, не маючи власного інвентара, самі хазяйнувати не могли і мусіли свою землю наймати селянам, а сидючи завжде без грошей, були приневолені годитися на всяку ціну, яку давали селяне, то й не могли вимагати од їх надмірної плати. І от усі ті в дійсности бідні, нездатні до роботи, може хто і по своїй вині, але здебільшого старі та немічні люде, були визнані за кровопивців та грабіжників, випхнуті не тільки з своїх маєтків, але й з своїх хат на всі чотирі вітри, а усе їхнє добро, навіть домашні річи забрано неначе для селян, хоч як би воно упалося справді селянам великого містечка, досталосяб кожному з їх стільки, що і не позначилосяб на їхньому добробуті.

Але в дійсности не упалося і того. Усі ті маєтки було оголошено державним майном та передано до розпорядження комітету. З доручення його керував, а власне користувався їми тепер Демян Іванович, а про те, йдучи з нами, корінив в батька, в матір бувших власників, що були нероби та ледацюги, не провадили власного господарства, бо хібаб „стільки мала тоді держава з їх зиску, як зараз. А то що з такого хазяйства візьмеш? ні присівку свого, ні інвентара, ані насіння нема“. Можливо, що ті лайки були до певної міри, так мовити, способом слідства