Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/59

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 58 —

над нами. Демян Іванович увесь час не спускав з нас очей, стежачи, яке вражіння справлять вони на нас, бо як ми з панів, то може образимося або прокинеться в нас якесь слово на оборону панів, але його таки дійсно дратувало, що в економіях, відданих йому до керування, не міг поживитися ні з інветара, ні з урожаю.

Протягом 4—5 годин, Демян Іванович усе провадив, не вгадати, чи аґітацію, чи слідство, бо не вгаваючи балакав на самі пекучі аґрарні та політичні теми і одночасно уважно придивлявся до нас.

Що наші пани? Куди вони здібні?… Або так, як оці нічого не робили, а як хазяїнував хто, то було саме здирство. Робітникові плачено самими грішми та й які то гроші? От в Угорщині там робітникові принаймні хату давано, а сплачувалося продуктами: хлібом, салом, молоком, всячиною з хазяйства.

3 безневинним виглядом, ніби бажаючи краще зрозуміти його, я спитав: чи тож користніще було для робітників та для селян і через що?…

— А як же, авторитетно відповів Демян Іванович. А розуміється, що користніще, бо… бож… затикнувся він, не знаючи, що й казати далі, і щоб викрутитися раптом звернувся до старого селянина, який їхав на зустріч нам з снопами.