Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/63

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 62 —

— Днів зо три.

— Добрі хазяїни! А брати — у повстанцях?

— Вам добре казати, сердито одказала дівчина.

— А деж?

— А почім я знаю? Може і загинули, як поїзда розбито (невдовзі перед тим, недалеко звідти розбився поїзд, що віз переважно червоноармейців). Вони саме того дня виїхали до Київа.

— Хтось пойме тобі віри! Стережися мені, бо ви в мене на прикметі.

— Стережися, не стережися, а хто вам замішає думати…

— Побалакай мені. Давай їсти!

— Таж немає в мене нічого…

— Ти не бачиш хто приїхав?! Зняв вище голос Демян Іванович. Неси молока, крашанок, як що инчого не маєш.

— Та у нас є з собою харчі. Просимо вас з нами поїсти, товаришу, обізвалися ми, щоб його якось вгамувати.

— Ні, товариші, так не можна! Вона мусить мені їсти дати. Треба її приневолити… Для їх, вражих синів їдеш, а вони будуть бойкотувати! А деж мені у дорозі взяти? Ото вредне кодло! Гримав він далі, коли дівка, щось бубонячи, таки пішла по молоко. Доберуся я до вас, чортове зілля!