Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/64

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 63 —

Та на від'їзді мабуть, щоб „показатися“ перед нами, він розщедрився і заплатив дівці за їжу, з своєї ласки — 20 карбованців.

Було знати, що нічого нам потрібного ми не знайдемо. Безупинна балаканина Демяна Івановича і потреба стерегтися перед їм з кожним словом бентежили і втомлювали, нарешті вже йшло до вечера. Ми сказали Демяну Івановичу, що хочемо їхати на ночівлю…

— А де маєте ночувати?

— У З.

— А ви з ним знайомі? — пильно дивлячись на нас, спитав Демян Іванович.

— Я трохи знайомий, поспішивсь відповісти мій попутник, а за товариша, показав він на мене, буду вже якось прохати, щоб пустили переночувати, бо тут же ночувати ніде.

— Воно то і є де, — по заїздах, та звєстно у З. удобніще… А їдете завтра?

— Завтра рано збіраємось їхати.

— Ото і отлично, бо вашого діла однаково тут зробити нельзя.

— З. був місцевий урядовець, що залишився служити і при радянській владі. Через те йому було дозволено жити у власній хаті, хоч половину її таки зреквізовано, для „своїх“. Жити йому до-