Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/65

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 64 —

водилося тяжко — під постійним підозрінням.

— Я і сам бачив, що переїздити в се містечко неможливо, але всеж спитав ще в З. його думку.

— Ніяк не раджу Вам того, відповів він, за вами доглядатимуть і в день і в ночи і, хоч би ви нічого не робили, а таки арештують, бо ніхто не пойме віри, щоб ви приїхали сюди так, для нічого. То хто вже тут жив, живе якось з бідою, а новій людині не дадуть жити.

— Хтож доглядатиме?…

— Ну, хто? і комітети, і комуністи, і так охочі людці…

— А людність за їх?…

— Та хто її зна ту людність? Балакати за се з людьми не можна. Раніще, то усі були з їми, а тепер не знаю. Та всеж таки, як і скрізь є гурт людей, яких большевики прилучили до себе якимись інтересами.

Дійсно большевики, що з початку посіли владу, дякуючи підтримці трохи не цілої людности, хоч більшість скоро і одсахнулася од їх, встигли за короткий час загального визнання утворити і по найменчих селах купки своїх прихильників з місцевих жадібних та активних людей, приєднавши їх до себе такими-сякими басаринками. Сі гуртки, хоч