Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/80

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 79 —

дилася на таке нехтування прав якоїсь своєї частини, деморалізувала свій уряд та своє військо і утворювала ґрунт і свого безправя. Я сам на собі трохи не зазнав того. Їхав я з села до Лубен фаетоном. Шлях ішов степом і був зовсім безлюдний. Я не звернув уваги, що на вперейми мені біжать навзаводи з бічної степової дорожки дві повозки, а на їх 4 москалі з рушницями. Вирівнявшись зі мною, вони зняли крик:

— Гей хто їде, стій!

Я сказав кучерові спинитися. Вони підбігли з рушницями.

— Землевласник з хутора Оріхівщини, брат предводителя дворянства, сказав я, гостро дивлячись їм в очи. — А вам що тут треба?

Москалі виразно були невдоволені. З хвилину вони простояли мовчки очевидячки вагаючись то блукаючи очима по землі, то ззираючись поміж собою і нервово перекладаючи рушницю з руки в руку.

— Ну, їдьте! Мовив один з їх нарешті знеохоченим голосом, і я певен, що в ту хвилю вони пошкоділи за большевицьким ладом, коли було вільно грабувати та розстрілювати саме землевласників.

Згодом дехто з офіцерів додумався ще до такого промислу. Вони годилися за