Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/89

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 88 —

злодіїв. На людях полковник ніби погодився і нарядив офіцера їхати з позивальником до цукроварні. Посідали у бричку та, ледве од'їхали ½ верстви од економії, офіцер спинив коня і звелів позивальнику вилазити з брички: „Ото вилазь та йди, коли хоч, до дому, а то щоб не було тобі гірше.“ Так переказували селяне сю подію.

Коли я пішов до одного офіцера, щоб заступитися за пограбованого односельця, я почув таку дивовижну відповідь:

— Чтоже вас это так удивляет? У нас у каждаго все наше также разграблено, должны же мы чѣм-либо возмѣстить потерянное…

Од такої арґументації у мене полізли очи рогом, але казати щось далі язик був вже не годен.

Та пошесть деморалізації, що почалася в нас ще за кілька років перед революцією і все зростає і досі, пояснює до певної міри вищесказане, та на Україні багато сприяв деморалізації війська і такому його поводженню ще й російський шовінізм. В армії Денікина ввесь час плекалася та підогрівалася не національна, а націоналістично-мілітаристична російська ідея. Для денікинців Росія, якої вони бажали, не була тільки усією цілістю самого свого народу, але Росія в старих межах, з усіма колись повойованими територіями