головою в сторону Мекки; „махраби“ довгі коври, наче зложені з ряду намазликів — родинні молитовні коври; „енксі“ — невеликі килими симетричного орнаменту, що іх уживають як завіси на отворах кибіток і шатер; „капуннук“ — невеличкий повздовжний ковер для прикраси над дверми; „юлами“ — 30-70 cm широкі і около 25 m довгі коври, вузкі наче хідники, завішувані в кибітках і шатрах по карнизу, де сходяться коври стін і стелі; „осмолдуки“ — коври-мішки на внішній стороні бесаг пришиті до полотна, що спочиває на спині коня чи верблюда; „мафрачі“ — найтонші і найдорогші коври-мішки, що розкриваються мов куверта, виконувані дівчатами для приданого; а ріжного рода „халиче“ — себто волохатими коврами з ворсом, яких відміною є розповсюднені в Европі стрижені „дивани“ — накривають долівки, послугуються за постіль до спаня і сидженя...
Роди килимів на Україні. Були колись і на Украіні коври для всіляких цілий, їх зразки заховалися до наших часів: „Ліжники“ — коври з грубих вовняних ниток, звичайно гладкі або мережані, служили за постіль; „Полавочники“ — вузкі а довгі коври з поперечним або поздовжним орнаментом служили до накритя ослонів — лавок; „Килими“ — коври всяких типів і розмірів служили до накриваня столів, звичайно з орнаментом укладеним симетрично на довжину, або з обох кінців голівками до середини і лученим з тлом у виді сітки через три-чотири нитки основи по ріжним напрямкам, щоби мягче укладалися як скатертина; „Килими на стіни“ з орнаментом прямовісно-рівнолеглим по полям сиджень (рис. 4), або прямовісним; „Коці“ — т. є коври стрижені, дуже дорогі виробом і тому уживані тільки багачами, як предмет роскоші, тож вони були мало розповсюднені і дійшли до нашого часу в дуже малій скількости; „Килими-коці" були виконані тільки в деяких головніших місцях, як нпр. усі орнаменти на згорівшому килимови Полубутка техникою стрижених, а тло — килимом (гл. Українське Мистецтво — L'Art d'Ukraïne В. Щербаківського, тб. II.). Уживані під сучасну пору молдавські і гуцульські — „Бесаги“, себто перекидні торби з коніпляного полотна, або ткані на половину з вовни у поперечні пруги, в старину були як середноазійські осмолдуки — чистими килимами.
Як у первожерелах українського килима в Азіі, так і на Украіні до полов. XIX. в., поки людового килимарства зовсім не виперли і не загубили дешеві погані вироби фабричні, промисл цей находився майже виключно в жіночих руках. Для первісного килимарства не треба було якихось складних уряджень і приладів: веретено або прялка коловорот, кросна — вертикальна деревляна рама як варстат, та одна-друга посудина до барвленя вовни — ось усе приладя килимарки, що бралася до роботи для своєі потреби, але не для продажи.
Найстарші килими України були звичайними безбарвними коврами, званими в Азіі: пала́с, сума́х, гілім, відки й пішла українська назва „килим“. Згодом під впливом мистерно прикрашеного всякими узорами „халіче“ — на Украіні зявляються „коці“. Але спосіб іх виробу дуже ріжнився від способу принятого на Сході. Україна, перенявши технику, все таки дала свою питому мистецьку сторону сій роботі, тим яркіщу, що ніде народній мистецький хист не находив стільки простору для свобідного лету творчої уяви, як тут на килимови. На причуд просто і ясно стилі-
