Здавалась ти веселою, ясно́ю,
Мене твій вид веселий чарував.
Тодї я ще душею молодою
Про муки тайнії твої не знав;
Тепер же бачу я твої страждання,
І ще зросло моє к тобі кохання.
Прийми-ж мої піснї як дар малий
Великої і вірної любови!
Що зможе дати мій талан слабий
В скарбницю любої твоєї мови,
Він певно дасть, і знай, що в час страшний
Твій син тобі не пожалїє крови,
І що не спинить страх усїх погріз
Моїх пісень, моїх за тебе слїз.
Друковано: »Правда« 1888, річ. XIV, стор. 56—57; »Акорди«, Львів 1903, стор. 174—175; »Досвитни огни«, Київ 1906, стор. 321—322.
ГРІШНИЦЯ.
Же́но! гдѣ суть, иже важдаху на тя? Ни кій же ли тебе осуди? Она же рече: никто же, Господи! Рече ей Іисусъ: ни азъ тебе осуждаю.
Еванг. Іоанна, гл. 8 ст. 10—11.
Твій знївечений вид, позападалі очи,
Де обвели свій слїд прожиті грішно ночи,
І безсоромна річ, і навісна хода —
Все те гидливости в минї не прокида.
Я не жахаю ся, мов гадини якої,
Тебе, принижена, занедбана всїма!
