РИДАННЯ ДУШІ.
Бувають хвилини — душа стрепене́ться
Від дум невгамо́вних, від клопоту дня,
І серце жада́нням кипучим забєть ся,
Душа́ мов та пташка із клїтки геть рветь ся,
І сум і рида́ння її наповня.
І теє жадання якесь невимовне,
Неначе-б хотїлось все в гору летїть,
Де зорі червоні, де сяєво повне,
Де лиха не має, бідота не стогне,
Де нїчого серцю болїть і щеміть.
Великий жаль душу тодї огортає
По згубленій давнїй її чистотї,
Як їй мов дитинї здавало ся раєм
Все боже створіння на сьвітї безкраїм,
І люде вбачались як в небі сьвяті.
Їх жаль, що тепе́ра усе їй не мило,
Що гидко дивитись на людські дїла,
Що віру у правду життя підломило,
Що серце тепера усе розлюбило,
Чому все коха́ння вона оддала́.
І хочеть ся знов їй себе обновити,
Щоб все як і спершу вбачала вона́,
Щоб вірити знову і знову любити
Могла вона. Тілько… їй, горем прибитій,
Зосталось ридання та дума сумна́.
