III.
Скільки минуло вже часу, відколи питають ся люде,
Нащо створив ся наш сьвіт, нащо і ми живемо?
Як і від чого все стало, куди на останку ми дійдем? —
Розум нї один людськи́й ще не сказав нам того.
Знання багато, багато за стільки віків ми придбали,
Тільки не знаєм того, що́ нам цїкаве найбільш.
Боже! невже чоловік працював цїлі тисячі років
Тільки на те, щоб сказать, що він нїчого не зна!?
IV.
В осени.
Де ти, блакитнеє небо? Чого ти повило ся в хмари?
Дай менї очи втопить в чистій безоднї твоїй,
Дай менї любе сіяння твого променистого сонця,
Дай менї лагідний сьвіт зірок вечірнїх твоїх!
Чистеє небо! Високеє, пренепорочнеє небо!
На що ти хмуре таке, хмуре як наша земля?
Сумно і тут на землї і нема де спочити душею,
Навіть нема на чому́ о́чам на хвилю спочить.
О, відслони-ж своє любеє чо́ло, блакитнеє небо,
Сонцем твоїм осьвіти́, в серце спокою навій.
V.
Пяний заснув серед улицї, вид устромивши в болото,
І — анї гадки: хропе́, мо́в на мягких подушках.
Ще й усьміхаєть ся сонний, або починає мурчати:
Видно, приснилось йому дуже веселеє щось.
Чи то не так і поет, опянїлий од власного щастя,
В самім болотї життя пісню веселу співа?
VI.
Все переспівано, все обговорено дуже докладно,
Все обмальовано так, як тільки можна було;
Ґенїїв цїла сїмья прорекли до людей слово правди,
Щоб научити усїх справжнїми бути людьми.
