Сторінка:Володимир Самійленко. Україні. Збірник поезій 1885—1906. 1906.pdf/31

Слухали ґенїїв люде, та тільки ушима, не серцем,
 Мов би ті правди слова сказані не задля їх.
То у клопо́тах мізерних, то ма́рних словах красномовних.
 Люде топили свій дух, не дивлючи́сь до гори,
Мов те створіння, що глянуть нїколи не може на небо,
 Та цїлий вік у багнї риєть ся писком своїм.
Щож, умірають вони, і слова і клопоти їх з ними;
 Багна нові настають, риють ся другі вже там,
А понад ними сіяє теж саме високеє небо
 Слів тих великих мужів, що вже й потлїли давно.
1887 р.
 Друковано: »Зъ поезій В. С–а«, Київ 1890, ст. 18–21.

 

НА РОКОВИНИ СМЕРТИ ШЕВЧЕНКА.
Умер поет! І струни голосні
Порвали ся, замовкнули на віки.
Ми стали си́ротами і сумні
Ми понесли у серцї жаль великий.
І довго плакали… І от тепер
Що року згадуєм сумну пригоду.
Але чи справдї вмер він? Нї — не вмер!
Поет живе в серцях свого народу,
Його душа в сьвятих його словах
Одбила ся акордами смутни́ми;
Вона живе і в тих благих сльозах,
Що над його піснями пролили ми;
Вона живе, вітає проміж нас
Надїєю на щастя, на свободу;
Любить народ навчає кожний час —
Поет живе в серцях свого народу!

 

---