Та й питає себе на думці:
„Чи не дався я одурити?“
Та, махнувши тросткою, каже:
„Нехай буде овець отара!“
Ще не змовив останнього слова,
А вже скрізь, куди оком скине,
Коливаються спини овечі,
Стугонить незліченний тупіт,
Заливає пагорки та долини.
Хлопець став, затремтів, як трепітка,
Ледве-ледве спромігся сказати:
„А тепер хай не буде нічого.“
Лиш махнув — і не стало нічого,
Тільки мгліє далекий згірок
Та літаючи каня тужить.
От приходить хлопець додому,
Приносить багаті дарунки,
Та за тростку не каже ні слова:
Потаємне орудує нею.
Став він жити маєтно та пишно,
Став чубунитись та величатись,
Зажадав собі влади та панства.
Ото й каже колись до мами:
„Візьміть, нене, новеньке убрання
Та підіть у цареві палати,
