Сторінка:Володимир Свідзінський. Поезії. 1940.pdf/118

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


„Ей, дитинко, не буде діла!
Там такого вона загадала,
Що ти і довіку не вдієш.“
А син каже: „дарма, не журіться.“
От опівночі взяв ту тростку,
Помахнув — і все учинилось,
Як жадала собі царівна:
Став двірок такий як у неї,
Або й кращий; прослався місточок,
Сам золотий, а поруччя срібне;
По-обабіч того місточка
Грають яблуні цвітом рожевим,
Під мостом хлюпощеться море,
І на морі кахкає качка.
Де взялися лакеї, карети,
Сів він вранці, поїхав до неї,
А вона вже жде його, плаче,
Що приходиться йти за нерівню.
Та проте нічого, звінчалась.
От живуть вони місяць і другий.
Він кохає її, милує,
Да так то вже хорошенько водить!
А вона умишляє лихо.
Почала пригортатись до нього,
Щоб сказав їй, чим він чаклує.