Ось ті документи, яких можна було-би привести безліч і з яких кожний з окрема свідчить про те, що на ділі ніякої суверенности немає, що є Москва і окупований нею край.
А петроградський диктатор Зінов'єв так той навіть і проговорився. В „Харьковському Комуністі“ про Україну він пише:
„Повна дезорґанізація тила, не виконування декретів центра (то-б то Москви? Д. І.), стремління провінції обминути всякого підлягання і стати незалежною — ось в чім траґізм положення на Україні“.
Взагалі, хто пожив серед большевиків, той добре знає ціну всяким їх декляративним обіцянкам. На них вони не скупляться. Це є один із самих улюбленних тактичних большевицьких методів: пообіцяти одно, а робити друге…
Тому-то віддаля большевизм здається таким лагідним… А поблизу — його рожеві кольорі хутко зникають. І перед очима встає жахлива дійсність. Яка ця дійсність, можна собі уявити хоч-би по-тому, що большевицький хміль починає виходити навіть із таких голов як Винниченко. Чи не він рвався з Відня до московського Інтернаціоналу?… Чи не він, сидячи у Відні і слідкуючи відтіля, далеко від терена боротьби „суверенної“ України з суверенною Москвою, складав гімни большевикам! І що-ж? 1-го вересня в Станиславов прибув з Київа студент п. С. Ч. В розмові з співробітником „Українського Слова“ цей студент між иншим сказав слідуюче: „На днях в Київі був Винниченко. В українських колах він зустрів дуже холодний прийом. Сам він теж в балачках казав, що не так він уявляє собі радянську Україну, як побачив у дійсности“ („Укр. Слово“ ч. 5. від 4. вересня).
Не так собі уявляють російський большевизм і всі ті, хто знайомиться з ним по ґазетним відомостям та по розмовам в кавярнях. Їм звідти видко тільки одне — революційний колір червоних прапорів; тим-же, хто побував і в Росії і на Україні, добре відомо, що під цими прапорами майже немає революційного змісту, що ними прикривається нечуванний в світі бандитизм і страшний по своїй надлюдській жорстокости червоний московський імперіялізм. В свій час Москва декларувала самостійність і Естонії, і Литви, і Азербейджану… І що-ж ми побачили на практиці? Про „суверенність“ Азербейджанської республики вичерпуючий матеріял дали делєґати від цієї республики, які приїздили на конференцію в Спа і які подали аж дві ноти. В нотах оповідається про обставини, що привели до окупації Азербейджану російськими большевиками. Спершу вони обіцяли незалежність Азербейджану, але одразу-ж міцно наложили свою руку на край і тримають його терором. Вони розстрілюють міністрів, політиків, інтеліґенцію і реквізують все, що можливо, забираючи останні запаси у населення. Все вивозиться в Москву. Все населення повстає проти них, відмовляючись коритися московському імперіялізмові. Делєґація просить союзників помогти Азербейджану вирватись з під цього ярма.
Про пляни Совітської Росії, що до прикордонних держав, естонська преса пише так: „В істнуванню балтійських держав найбільшу ролю відіграють їх відносини з Совітською Росією. Йофе, представник Совітської Росії, досить виразно зазначив в розмові з одним із представників телєґрафного аґенства провідні лінії зовнішньої політики совітів. Їм потрібно знищити єдність між цими державами і підірвати їх довірря до союзників. Большевики звертають увагу на те, що вони визнають за цими державами більше прав, ніж їм постановлено дати версальським трактатом. Але це виглядає знов чудно, що Росія годиться на таке збільшення їх за свої власні кошти. Це є безумовно лише один з засобів пропаґанди. Тимчасом на Білорусії встановлено совітський лад. На Литві, з котрою тільки що заключено мир, червоне військо теж заведе цей лад на окупованих землях. І навіть, коли Литві пощастить позбутися окупаційного війська, завше там залишуться большевицькі орґанізації, що будуть вести партизанську боротьбу проти національного розвитку краю. В Ризі теж було знайдено таку терористичну орґанізацію, котра дуже енерґійно працювала. Ту-ж саму сістему Росія провадить що до Литви і Фінляндії. Відношення Росії до Естонії показало, як дивиться Росія на свої договори в випадку перемоги: і це мусять знати і пам'ятати всі“.
