— Чого вам, дітки? — спитав я.
— Доктор… нерішуче почала одна з дівчаток: — простіть Віру Миколаївну…
— Що таке? — здивувався я.
— Простіть Віру Миколаївну… вона більше не буде… Дозвольте їй встати.
— Вона більше не буде! — повторила й друга дівчинка, дивлючись на мене благаючими, світлими, як небо, очима, повними сліз. — Простіть її… Не гнівайтесь на неї!…
Тоді тільки я зрозумів діток: вони думали, що я покарав Віру Миколаївну за якусь провину і вклав її до ліжка; і ото вирядили делєґацію до мене просити за любу свою надзирательку.
— Діточки мої! Я не карав її. — Вона не винна. — Вона… нездужає.
Саме тоді служниця прийшла сказати, що Віра Міколаївна прокинулась і просить мене зайти до неї.
Я забрав із собою й „делєґацію“, щоб вона наочно переконалась, що я ані трошки не гніваюсь на Віру Міколаївну.
Трудно росказати словами, що почував я, дивлючись, як Віра Міколаївна пригортала до себе й цілувала тих своїх адвокатів.
Одного дня з поліції при папері прислали двох хлопчиків. У папері було зазначено, що їх знайшли на Володимирській вулиці, було описано їх одежину, а що діти вже говорили, — було їм по років три, півчверта, то й росказали вони, що звуть їх Жоржик і Вася, що лишила їх на вулиці нянька, а жили вони у великому домі.
Звичайно по таких прикметах не можна було нічого відшукати.
Я роспитував дітей про маму, про батька, але вони нічого не знали і не могли до ладу росказати; знали вони тільки няню і казали, що вона була добра; тільки оце повела їх на проходку, сказала їм постояти на вулиці, сама кудись пішла і вже не вернулась.
Діти були вдягнені гарненько, тепло, в однаковісенькі вбрання й шапочки і обидва мали на шиї на шовкових блакитних стрічечках золоті хрестики, гарної тонкої роботи з синьою емалю, однаковісенькі, один в один. Певна річ, що то були близнята, і мати їх або батько, або може й обоє не з бідного були роду.
Але фізично ріжниця між хлопчиками була велика. Жоржик був руденький, сивоокий, у ластовинні й не гожий з личка, трошки кирпатий і рахітичний: мав криві голінки, „пташині“ груди, але був дуженький, здоровий, їв добре. А Вася був чорнявенький, дуже гарний з личка, кароокий, але худенький, тендітний, неначе прозорий, нервовий і їв мало, не більше за горобця.
І з тої фізичної ріжниці між братами — близнюками я міркував, що один із них удався в батька, а другий у матір, але котрий саме в кого — цього вгадати не сила була.
Хлопчики дуже любилися. Вася часто плакав, иноді без видимої причини; тоді Жоржик розважав його, як умів: цілував, давав йому свої забавки, — які то могли бути забавки у тих бідних „казенних дітей“? — коробочки від ліків, сірників, або цигарок, затички від пляшечок аптечних та ті лялечки, коники
