А Жоржикові судилась инша доля. Днів через скілька після того, як одвезли Васю до панів Гордієнків, у притулок прийшов старий поважний і огрядний міщанин із Микольської Слобідки.
— Хотів-би, — каже, — взяти собі дитину „за свою“, хлопчика. Чи можна?
— Чому-ж ні? Беріть. Ви, мабуть, бездітні?
— А так. Було їх четверо в мене, своїх, та повмірали всі, зітхнув старий. — Скучно було в хаті без дитини, дуже скучно, та вже стали звикати якось. Так ото, прошу вас, що тепер виходить: старій моїй, бувало, часто наші дітки снилися; плакала вона за ними дуже. Бувало в ночі прокинуся — плаче, сидячи на постелі. А ото останніми часами стало їй снитися мале, не наше, а чуже якесь, та все воно горнеться до неї, ніби-то. Двічі вже снився той самий. От вона й каже мені: — Треба взяти якесь сиротятко. Казала одна перехожа, що в Лавру йшла: „як свої не виховались, то чужа сиротина стане вам за вашу і виховається, і втіха вам із неї буде.“ Може воно й так! — закінчив старий.
— Може й так. Виберіть собі: багато тих нещасних дітей є.
— То я покличу жінку; вона там на дворі: я пішов уперед роспитатися.
Поки старий ходив по жінку, я надумав оддати їм Жоржика, бо його в першу чергу треба було кудись подіти: засидівся довго, а тіснота була тяжка.
Я росказав старим, що сам знав про дитину, росказав і про те, що братика його за вроду взяли пани, а цього не схотіли.
— А дитина добра, — додав я, бо це таки була правда. — Беріть, люде добрі; може доведете до розуму, і втіха вам буде на старість.
Вони і взяли Жоржика, зараз переіменувавши дитину з того „панського“ ймення на звичайного нашого Юрка.
Старі мені дуже вподобалися, більше за панів Гордієнків: прості були, добродушні. Він був швець.
— Як-що буде слухняний та добрий, то буде з його такий швець, як і я. А я, паночку, й для Бурка роблю, на Хрещатику. Хата у нас своя, і корівчина, і свинка, і птиця — все, як слід. Йому-ж і лишиться все, з собою не заберемо: і хата і майстерня. Родичів у нас нема.
— Щасти вам; Боже, люде добрі.
І всиновив Жоржика швець Матвій Прищепа з Слобідки з по-за Дніпра.
— Може щасливіша доля судилася цьому „рудому“ у простого шевця, ніж „чорнявому“ в багатих панів, — подумав я.
Де-що потім, випадково, я чув про тих діток, хоч не бачив їх уже ніколи.
Одного разу, літ може з десять після того, я купував собі черевики у Бурка. Вже виходив я з магазину, коли у дверях зустрів старого Прищепу. Я його відразу впізнав; пригадав він собі й мене.
— А що з тим хлопчиком, що ви його взяли з притулку? — спитав я
— Добра дитина, — сказав старий. Спасибі вам, правду ви казали, що втіха нам буде на старість. Слухняний, роботящий, розумний. Ми його у школу посилаємо. Вчиться добре.
— І шевства навчився?
— А як же. Добре робить. Будуть люде з його, коли й далі шануватиметься. Стару мамою зве, мене татом, — зовсім, як своя дитина. Иноді згадує, що братик у нього був і що пани взяли його до себе. Дуже панів за це не любить.
