нашим Державним Центром з народами, як мешкають на Україні, бо в цьому й полягає залог майбутньої перемоги ідеї нашої незалежности…
Широка амплітуда національної і державної самосвідомости в середині країни — я вважаю її на головнійшим здобутком трьохлітньої боротьби, найхарактерістичним ментом, що мусить опреділювати нашу державну політику.
і зовні країни осягнено великих і позітивних наслідків. Україна, що була для держав старого й нового світу за часів Центральної Ради terra incognita є цілком реальною величиною.
Ознайомлення з нашою справою Европи небагато а може й зовсім нічого не дає позітивного для нашої справи. Наші дипльомати щось заявляли, писали, казали, а визнання не було, як не було й необхідної для України допомоги. Державний Центр і та терріторія України, що знаходилася під його безпосереднім впливом, пробували в стані ізоляції, а це, розуміється, мусіло відбитися в найбільш неґативний спосіб на загальному положенні нашої справи, приоести до невдачи, а то й до катастрофи.
Таке відношення сьогоднішніх господарів світа до ідеї української державности вчить нас тільки тому, що справа визволення українського народу може бути справою лише самого народу, що в народі заховуються ті реальні сили, які створять й захистять українську державність.
Констатуючи, що українська інтеліґенція без ріжниці відтінків витримала іспит національно-політичної зрілости, повинні поставити питання, чи витримала вона іспит і державної зрілости?
Протягом трьох років боротьби за українську державність бралися до державного будівництва ріжні політичні групи. За часи Центральної Ради й Директорії — соціялісти-революціонери й соціялісти-демократи; за часи Гетьманщини — хлібороби-власники і промисловці (міщанство); за часи фактичної Презентури з кінцем травня 1920 р. (буржуазно-демократичні групи): соціялісти-федералісти і почасти народні республіканці.
Наші соціялістичні партії гадали, що в тих політичних і економічних обставинах, які були характерістичні для України на початку російської і особливо большевицької революції, коли крайні соціяльні льозунґи були популярні поміж широких кол населення, — необхідно було йти в рівень з потребами данного дня, щось обіцяти, а щось і задовольняти з того великого арсеналу комуністичних льозунґів, яким посідали московські большевики. Така позіція могла бути правдивою лише в одному випадкові; а саме, — колиб народні маси булі національно-свідомі й національно виховані. Тодіб — момент непевного осягнення соціяльних ідеалів урівноважувався б найповнійшим здобуттям ідеалів національних. Більше того — тоді б народні маси зрозуміли відразу глибокі причини необхідности й неминучости упертої боротьби і з большевиками і з Москвою взагалі. Але, такої національної свідомости бракувало.
Наші соціялістичні ґрупи в соціяльному відношенню не могли задовольнити народні маси, бо большевики обіцяли дати більше.
Все це мало свої величезні наслідки. З одного боку, наше державне будівництво йшло шляхами державної партізанщини — від комунізма, трошки від соціялізма, трошки від демократизма — тим шляхом, що міг руйнувати, але не будувати.
Тому все, що було в фінансово-господарчому депозиті Української Народньої Республіки, — витратилося або розгубилося, або перейшло до рук ріжноманітих окупантів, що встигли побувати на терені України. З другого боку, українські соціялістичні партії мусіли констатувати, піддавши оцінці свою діяльність, катастрофичний для них вислід: роспад і росклад. Не стало соціялістів-революціонерів, що пішли на наплигачі у Леніна й Раковського; не стало і соціяльних демократів, що роскололися на декілька ґруп, причому одна частина лишилася при Державному Центрі, друга зіллялася з большевиками, а третя утворила українську комуністичну партію. Соціялістичні партії повинні будуть в майбутньому з'ясувати свої ідейні засади й місце в українській державности.
За часи гетьманщини — аґрарії і міщанство мали повну можливість творити державу п. Скоропадського, як хотіли.
