мною одна фраза, властиво слова святого письма: „Не бійтеся вбиваючих тіло, душі-ж не можучих убити!“… і слідом за цим я згадав, що цю фразу чув я з уст одного ковельського селянина, як він на з'їзді „Союза Русскаго Народа“, в Житомирі 1914 року відповідав чорносотенним попам, участникам того з'їзду, на їх нападки по адресі тих священиків, які наперекір заборонам „святійшого синоду“, — служили панахиди по „єритикові“ Шевченкові… — Так, так!.. „не бійтеся вбиваючих! — думав я, а потяг усе сунувся, а краєвиди все розгорталися й розгорталися.
Ось, через вікно, зарябіли на полях кремінчики, забіліли піскуваті плями на зелених врунах. — Така вже від природи оця Кремянеччина. Поля вбогі, села нужденні, злидні одні та й годі… Хоч і богата вона разом з тим. О, дуже богата!.. Досить буде згадати за одні тільки вугляні копальні коло Кремянця, які ще ждуть свого часу і свого господаря. Що до нас, то ми тут не господарі і, навіть, не свої. Які ми тут свої, як цілком не знаємо свого краю, а тільки скаржимся та нарікаєм на своє безталання?..
Так! Ми, Волиняки, своєї Волині не знаєм. Ми жиємо тут так, як казав колись галицький поет Климкович:
„Від Варяга і до нині,
Ми все чужі в своїй країні,
А чужина, як дома в нас“…
І „розлізлися межи людьми, мов мишенята“ наші нечисленні інтеліґенти, а селянські маси, як бачимо, зосталися самі собі в свому горі і в своїй радости. І чи матиме коли вона, ота інтеліґенція, яке небудь право на те, щоб сісти поруч цих „дядьків“ у „спінджаках“ і „тіток“ у „катанках“ за спільними „веселими столами“, про які з такою біллю в серці говорить О. Олесь?..
Розгортаються краєвиди, виринає низка Авратинських гір, серед яких, гордо підносяться вершини гори Бони, Божої гори і святої гори Почаївської, цеї Всеукраїнської Святині, де сотні літ тому стояла на скелі Мати Руського Краю, захищаючи його від злої орди татарської. І не даремне ще й досі бренить мотив старої лірницької пісні:
„На тій скалі стойку знати,
Де стояла Божа Мати, —
Туди вірні йдуть,
Живу воду п'ють“…
Тихо й пустельно на тих шляхах, що йдуть на Почаїв, щось ніхто не йде тепер туди, щоб напитися води живої, а тільки иноді промайне метка постать польського „постерунщика“, та й по всій справі…
Потяг став. Через вікно видно назву станції. Написано: „Rudnia Poczajowska“. Не кождий тут зможе прочитати це, але для тих, що мають намір панувати, закони не пишуться…
На пероні стоїть гурток „дядьків“ у „спінджаках“ і байдуже оглядають потяга. Чекають, що хтось таки вийде з ваґону і спитає: — „Скільки візьмеш до Почаїва?“… Це єдиний зарібок, бо більше нічого робити. Колись за старих часів тут брали за дорогу в 20 верстов усього 50 коп., а тепер 3000 польських марок мало буде.
Піп і його товариш знову заговорили між собою:
— От і той Виталій старався — старався, а все пішло прахом! — промовив піп.
— Що-ж, нічого дивного! — сказав вусатий добродій. Таких тепер розстрілюють… Чорносотенник…
— Даремне ви так думаєте про нього, — заперечив піп. — Він зовсім не був таким злим, як то думають про нього. Часи тоді були такі, що тільки так міг щось робити. Пригадайте тільки його народній банк, церкву — пам'ятника на козацьких могилах під Берестечком, або справу з Кремянецьким єпископом Никоном, як він його Українцем зробив і в Державну Думу послав… Шкода, що тепер його тут немає, а то ще поборовся-б.
— Але, вибачайте отче! — схопився добродій. — Наскільки я знаю, що Виталій був самим діяльним членом „С. Р. Н.“, і особливо завзято нищив україн-
