— Ви, як видно, дуже добре знаєте Волинь, — сказав я до нього.
— Якже мені не знати її?! — Родився коло Ковеля, вчився в Житомирі, на парафіях був у Дубенщині, Остріжщині, Рівенщині, а це вже третій рік на Володимирщині працюю…
— Як там стоїть справа з українством взагалі? — знов спитався я.
— Як вам сказати… гм… кепсько, звичайно… Людей брак та й матеріяльних засобів ніяких… Духом святим годі вижити, коли сиплються міліони марок…
Обминаючи зруйновані форти дубенської кріпости, потяг пішов коло самого міста і зруйнився коло маленького деревляного будиночка, на якому значилося — „Dubno“. На станції якась незвикла тиша. Мало хто куди їде. Нагадується щось таке, чудне й незрозуміле, що було колись в часи Скоропадщини. Воно почувається навіть у самому повітрі. З нахабними лицями сновигають „постерунщики“, як сонні ходять старі кондуктори, одягнуті в „остатки былой роскоши“, — чорні московські шинелі, мундури та картузи. Вони намагаються говорити по польському, бо через це тільки їх тримають на службі, але невимовно радіють, коли до них звернеться хто по українському. Московська мова, не дивлячись на присутність певної чорносотенної ґрупи, стала анахронізмом…
Потяг затримується, бо до нього мають причепити два ваґони з польськими кольонистами, які їдуть в Рівенщину і яких проважає якийсь високий урядовець. З приводу цього, на пероні станції стала навіть військова орхестра, яка мала заграти марша…
— Святкують… А свято Шевченка заборонили… Сказали, що не слід порушувати спокою… — озвався піп і враз затих.
— Proszę legitamacye! — почулося в дверях ваґона.
Два „постерунщики“ провіряли документи.
У вусатого добродія пашпорт Тарнівського уряду. Довго розглядав його „постерунщик“, перечитував по де кілько раз його візи і нарешті сказав:
— Niech pan to wyrzuci!.,
Всміхнувся і пішов собі. Вусатий добродій облекшено зітхнув і, ховаючи в кешеню свого пашпорта, процідив крізь зуби:
— Це вже навіть не глум, а Бог зна що…
— Ну й на вашій Полтавщині тепер також не ліпше! — сказав піп. — Нічого не зробимо. Самі собі наварили пива, а тепер пиймо…
Почувся свисток. Заграла орхестра і потяг рушив. Вже на ходу до ваґону ввійшло двоє в чумарках і сірих шапках, з блідими лицями. Це також Українці і це видно відразу. — О, які-ж ви гарні, волинські вжитки!..
Так і написано: „Zdołbunów“. Жовніри, „постерунщики“, кольонисти, Жиди і кешенькові злодюжки. Обірваний хлопчина бігає в юрбі і кричить: „Свѣжыя ґазеты изъ Львова и Варшавы“. Зупиняю його: „Українські ґазети маєш?“ Він поспішно витягає з пачки „Р. Край“ і каже — „Вотъ!“…
На двірці богато є людей „з того боку“. Деякі товчуться тут уже давненько, а є такі, що тільки прибилися звідти. Ходять тут голодні й росповідають страшні казки про те, що там діється… „Палять села“… „Граблять до ниточки“… „Китайці випікають повстанцям очі“… „розстрілюють навіть школярів“… стає моторошно слухати це все…
Та даремні будуть всякі скарги перед тими, що роблять „діло“. Хто став хоч на час паном, той уже не потребує собі друзів з покривджених, а вимагає льокаїв. Нічого дивного в тому, що „Просвіта“ в Здолбунові ледве животіє, а якесь „Русское релиґіозное братство“ процвітає… „Просвіта“ дбає про те, щоб освідомити несвідомі маси, а „братство“ просто запродує ті маси, дбаючи тільки про себе… Колишній „Союзъ Русского Народа“, який гнобив і насилував Поляків, тепер перетворився в „братство“ і прислуговується їм. І завдяки цьому так важко стрінути тут щось таке, що могло б посвідчити про те, що ми ще не вмерли і жиєм…
