тхне з тих убогих плякатів, якіми Луцький мешканець повідомляється про всякі „вистави“ і инші такі „оказії“. — Загальний вигляд міста проте милий і симпатичний: чистенькі вулиці, гарненькі сади, біленькі домочки, православний собор, католицький костьол і сірі мури Любартового замку навівають найліпші мрії і викликають найщиріші думки…
Йдучи вулицею, я думав про те, кого-б так роспитатися за „Просвіту“. Питаюся стрічних селян, — не знають. Міщане відповіли, що — „перший раз чуємо“. Польські обивателі. Всміхалися і в свою чергу запитували: — „A co to jest?“… Не ставати-ж мені серед вулиці і не викладати їм про те, що таке є „Просвіта?“… Отже вирішив питати лише тих, що стрівалися в сірих шапках і з блідими лицями, або в малих хлопчаків. — Мусить-же десь бути тут наша ґімназія! — подумав я про себе. Зразу-ж виявилося, що я не помилився. Перший стрічний чоловік у сірій шапці показав мені, де саме знаходиться та „Просвіта“, а перший стрічний ґімназистик запровадив мене до самого помешкання. Передовсім перечитав усі оголошення на дверях, з яких, між иншим, довідався, що 50 членів т-ва вже третій місяць не внесли свого членського внеску, що бібліотека відчинена двічі на тиждень, що „на днях „Просвіта“ відчиняє власну книгарню“, що „за браком засобів, праця художньої студії „Просвіти“ на якийсь час припиняється“ і що „за всякими справками проситься заходити на кватиру секретаря від 10-ої до 11-ої год. ранку і від 7-ої до 8-ої год. вечора“. Характерно те, що адреса при цьому не подавалася, а знайти так секретаря „Просвіти“ напевне не лекше, як не легко було знайти й саму „Просвіту“. Прочитавши оголошення, я думав знайти в середину, але двері були замкнені. Прийшлося години зо дві „прогулюватися“ по пішеходах, заким діждався одного добродія, який належав до Ради „Просвіти“. „Прогулюючись“, помітив, що з надвору будинку нема нічого такого, що свідчило б про те, що тут міститься ця культурна установа. На моє запитання просвітянин відповів: „Була вивіска, але її зняла польська поліція“… Разом з просвітянином пішов оглягнути місто і руїни Любартового замку. На високій горі, яка з одного боку обмивається Стирью, а з другого її притоком, стоять віковічні, сірі, зарослі мохом, зубчаті стіни кріпости, які збудовано великим кругом. Над стінами гордо підносяться до неба три велетенських башти з грізними бійницями. На верху одної, найнижчої, найбільш цілої башти — стоїть будка пожарного вартового, а в низу приміщено й саму пожарну команду. Через головну браму, яка знаходиться в найвищій башті, на верху якої зісталося одне лише дверко від вивішеного в 1919 р., польського прапора, — ми ввійшли в середину кріпости. Під стінами купи всякого грузу, стоїть два будиночки старо-міщанського типу, в яких живуть не то сторожі, не то якійсь „постерунщики“, а по середині засаджені картоплею грядки, серед яких стоїть залізний православний хрест з таким написом: „Мѣсто храма Св. Іоана Богослова и тутъ погребены Любартъ Гедеминовичъ 1324-1386 г. сынъ Любарта Димитрій Любартовичъ 1383 г. и Свитригайло Ольгердовичъ 1452 г.“
Чимсь далеким і містичним віє від цього чорного залізного хреста з їменнями цих залізних людей. Так, тут колись кипіло державне життя і сполучалися найкращі думки синів всієї Русі-України…
Хисткими деревляними східцями, що зроблено по під самою стіною, виходимо до „пожарної“ башти і підіймаємся на верх, де стоїть вартовий. Широкий краєвид вбірає в себе наші жалібні очі. Дивишся і не можеш надивитися. Навколо поля, гаї, річечки, села з маленькими церковцями. Як пишна наречена, ясніє своїми світлими барвами церква Жидачинського монастиря, про якого М. Костомаров так богато говорить в своїх монографіях. — Колись в часи козацьких війн це було улюблене місце волинського панства, де воно „замолювало“ свої провини перед народом.
Та минулося те все і тепер настали инші часи і з иншими турботами.
Сонце було під полудень, як ми залишили руїни колишньої слави і поуз стіни колишньої єзуїтської колєґії, в якій зараз зроблено тюрму і помешкання для всякого роду інтернованих, подалися до єдиної української інституції — „Просвіти“.
