„катедрі“ розгорнену книгу з якимсь укоханим клясою оповіданням, а на чорній дошці, навіть у „фар“, тоб-то в підготовчій класі, де ще не знали жадної латинської літери, майстерно викреслений напис:
У 12 годин виголошувався „роспуск“, негайно по тому йшов ранній обід, а далі починався роз'їзд додому.
Найбільше радощів та веселощів було зпозаранку, до чаю та снідання. Ще в дортуарах зачиналися репетиції колядок та щедрівок, хтось витанцьовував гопака, десь голосно росповідалися анекдоти, в опочивальнях старших кляс грали в карти. Скрізь стояв незносимий гармидер, лунали пісні, вигуки, регіт, лайки, постріли з „пукавок“… Місцями можна було бачити в довгих коридорах пари бурсачків, що ніжно обнявшись, тихо похожали, присягаючись писати одно одному „про все-все“… То були — „дружки“. Ті, що вчора не спакували своїх книжок та виграшок, носилися з скриньками, де хто, ще з вечора одібравши з дому теплу одіж на дорогу, виряжався у вивернутий до гори вовною кожух, або совав у величезних батьківських повстянках. На них навалювалась инша бурсачва, котилася ком'яхом по підлогах та сходах, дуріла, як молоді звірята. І хоча загальна налада була радісна й миролюбива, все ж таки инколи в темній залі впоряжалися бої, в яких виходила часом кляса на клясу; зводились рахунки з „Фтанатасом“, що світив лямпи і мав на своєму обов'язку відводити покараних бурсаків до карцера; вигадувалась дрібна помста „начальству з ваксою“, який завідував за дортуарами й не мав багато шансів на любов бурсачви; нарешті впорядковувались війни з „матнями“, як гуртом звала бурса увесь нижчий персонал слуг, що завжди перебував в непримиримій ворожнечі з бурсацтвом…
Значна частина бурсаків, хронично голодних, оп'яніла радісним оповіщенням раннього сніданку, просто з ліжка горнула в нижній поверх під шкляну стіну їдальні і, прилипнувши губами до шкла, пожадливо, жагучо видивлялася, як „матні“ або „матнишки“ роскладають по довгих столах білу „грецьку булку“ й становлять емальовані кухлики для чаю. Голодні діти чекали терпеливо цілими годинами, обмінюючись короткими увагами, аж поки слуги не починали розносити по їдальні снідання. Тоді раптом проривався невдержимий покрик:
— Пироги! Пироги!..
Й починалася жвава суперечка: з чим?..
Цей покрик принаджував до їдальні всю бурсачву, і тільки з великими зусиллями й погрозами доглядачам щастило загнати дітву на коротку молитву до церкви, відкіль, мов лошата, бурсаки летіли просто в розчинені широкі двері їдальні, рішучо нехтуючи попередній захід до клясів і вишикування по парах, що було обов'язковим для буденних днів.
Одно слово, сьогодня бурса перетворялася в якусь пародію Запоріжської Січі. Скрізь вчувалася воля, у всьому було можливим порушення суворих законів і залізних норм цієї в'язниці малолітних незлочинців…
Бондарь, пхаючись в натовпі до їдальні, ще здалеку вгледів у прихожій дядька Оверка Шовканя. Серце його радісно затіпалось: виходило, що він зможе їхати додому без жадної затримки і ще сьогодня увечері опиниться серед своїх любих! Невільно він подався до візника, але ж небезпека стратити пиріг стримала його й він тільки загукав що сили з натовпу:
— Добри день! Дядьку Оверку!… Підождіть мене тут, я зараз повернусь…
Як і більшісь бурсаків, Бондарь ковтнув, не присідаючи, свій теплий чай, по завченому звичаю придушив кухля, щоб в ньому приємно затріщали лишки ще не злущеної емалировки, вхопив пирога і з повним ротом недожованої грецької булки, вискочив у передпокій.
Оверко — у білому кожусі, підперезаний, зеленим пасом, з волохатою шапкою і довгим батогом в руках — дивився крізь шкло їдальні, як бурса снідає. Його кущава борідка й косуваті очі робили його подібним до Нагайця чи Туркмена з тих таблиць, що їх було розвішано по стінах бурсацьких коридорів. Але ж дядькове обличчя сяяло добросердістю й приязню до всієї тієї малечі, яку він тепер з цікавістю розглядав.
