Тут обережний дзвіночок перервав оповідання мого приятеля; і через хвилину посеред кабінету стояв так детально описаний вище субєкт.
Короткий час, — хвилин з п'ять, він низько кланявся Хольмсу і мені, спочатку обом разом, потім кожному з окрема, потім знов обом разом, при чому очі його детально оббігли по всіх куточках кабінету; і перший перервав мовчанку, запитавши нас по німецьки з якимсь дивним акцентом.
— Прошу панів докторів, чи можу я тут забачити пана професора Хольмса?
Я відкрив рота, але Хольмс попередив мене, відповівши на якійсь дивній мові схожій на німецьку, але в якій абсолютно не вживалися звуки а і е, заміняючися всюди о.
— Я Хольмс, — сказав він. — Чим можу бути вам корисним?
— То пан професор є з Відня? — радісно скрикнув наш гість з самою чарівною посмішкою. Як же я раніше не зустрічав пана професора?
— Ні, я не з Відня! — холодно відповів Хольмс, — але в числі тих шістьнадцяти мов і тридцяти двох діялєктів, котрі я знаю докладно, є і віденський. Прошу пана сідати і не відмовити оповісти нам, що саме привело Вас у цю хату.
— О, який я є щасливий, — скричав гість, сильно закашлявшися, — що можу говорити з панами рідною мовою. Тож, преціж, що то є? В тому Льондоні ніхто по нашому не говорить! І я, прошу панів, хожу по вулицях, як сліпа коза по жидівському дворі. Тож нечувано, преціж, немає кого спитати, а як когося запитаєш, то таке говорить, що, прошу панів професорів, ніц не утнеш…
Тут наш гість хтів засміятися, а замісць того знов закашлявся; і так надовго, що Хольмс встиг докурити люльку і набити нову, заки до нього повернувся дар слова.
Побачивши, що, прокашлявшися, гість знову націлюється навести мову на дивні порядки в Льондоні, де не знають віденського діялекту, Хольмс попередив його.
— Так ви приїхали з Відня — сказав він з привітною посмішкою, — і маєте до мене справу, — це надзвичайно цікаво. Прошу не одмовити доложити, у чому річ!
Гість, перервавний, очевидно, в самому початку своєї красномовности, важко засопів і почав на своєму чудернацькому діялєкті.
— Я, прошу панів докторів, є дійсно з Відня — і вже давно там працюю, яких з два-десять літ, а може й більш. От я собі працюю тай працюю; і склав вже собі деякий маєточок, аж тут заходить тота-сама република. Прошу вас: Що то є? Тож преціж собі були, були… а потім република.
Тут гість подивився спочатку на Хольмса, а потім на мене дуже проникливим поглядом і зробив дуже многозначний рух руками; ніби то хтів сказати: — Република, републикою, а в чім тут річ, про то тільки ми з вами знаємо!
Ми з Хольмсом співчуваюче похитали головами, і він, побачивши нашу апробацію, продовжав вже смілійше.
— Тож, прошу вас, поки тота република, то я собі не хочу. Я собі пішов на демісію… Прошу панів. Преціж, що то є? Ну то я так собі був та був, як, прошу панів, заходить вже тотая друга република. Тамтая, прошу панів, що то з московського боку…
Тут він знову довго і загадково подивився на нас.
— Большевицька? — догадався я.
— Як то большевицька? — здивувався він. — Преціж, то є тая, як тося називають, Українці. То суть жадні большевики. Тоті Українці… Ну, то, от знова тая република… Ну то мені пишуть з тої столиці… як тося називає… що над Дніпром… тоте правительство мені пише тото — і тото, і щоби я був послом… Ну то що, то нехай буде посол!
Тут він глянув на нас по черзі і зробив руками рух, котрий, очевидно, на його думку мусив ясно нам довести необхідність його стати послом з наказу правительства.
