І далі:
„Тепер в загороді Пілсудського здіймається в гору лише руїна фільваркового будинку та ростуть дикі бур'яни, між якими стоять декілько фруктових дерев. Але вже під осінь там стане дімочок в польському стилю — не багата резиденція, але така, якої хоче жовнір, — оточана звідусіль ланами поселенців“…
Волинь, а передовсім Кремянецький повіт, де тепер панує найбільша нужда місцевого населення, — центр польонізації. Тут знаходиться ліцей, тут скупчуються всі сучасні єзуїти й розробляються ґрандіозні пляни знищення того всього, що дороге для місцевої людности. Звідси й походить відомий воєводський наказ про заведення в православних церквах урядової польської мови, чого не було навіть за старих уніятських часів.
Як би так Почаївська Лавра не була тепер пристановищем усяких деникинців, пермикинців та бредовців, то вона могла-б стати справжньою твердинею Духа змагаючого Волиняка. На превеликий жаль, московська білоґвардійщина по старій пам'яти посунула сюда і створила тут настільки міцне своє кодло, що хіба тільки озброєні Мазури розженуть їх, бо самі чернці нічого з ними не вдіють… Бувші полковники та ґенерали, понатягали на себе підрясники і розсілися, як у себе в дому, сподіваючись „вѣтровъ благопріятныхъ“, які повійнуть на них з боку „единой и недѣлимой“, коли вони зможуть скинути з себе чернечі халамиди й повернутися на свої давні місця. Тоді, як кажуть ці панове, — „Польщѣ можно будетъ дать маленкую автономію, а Украинѣ и на Камчаткѣ мѣста хватитъ“… Ні Революція, ні большевизм, ні боротьба за Українську Державність, ні навіть самий факт істнування молодої Польської Держави — нічого не кажуть їм. Дивно, як тільки могли так добре зберегтися вихованці Дубровина та Глинки Янчевського на цім нещаснім закутку української землі та ще й під польською опікою?!…
З болем в серці приходиться мовчати на ті всі випади, які робить тепер польська шовіністична преса по адресі Богові духом винних чернців Почаївської Лаври, хоч знаємо добре, що не моральний бік справи цікавить польських писак, а матеріяльні добра святої гори звертають на себе їх увагу і вже можна догадатися, що Лавру чекає доля Загоровського монастиря. І коли-б так сталося, то вже не наша буде в тім вина, а вина тих, що своїм ганебним поводженням ведуть до цього. Ряд статей на сторінках вшехпольської преси свідчить, що на Лавру вже готується замах, а поки-що йде підготовча робота. І недаремно-ж „Kuryer Lwowski“ починає писати — „Co słychać w monastyrze Poczajowskim?…“ Не даремне росповсюджуються краківським „Kuryer-ом Codzienny-м“ такі відомости, як от:
„Відомий монастир Почаївський, на Волині, (до війни на самому австрійсько-російському кордоні), голосний яко розсадник зненависти до католицизму і до Польщі, — зараз перейшов під владу Річи Посполитої Польської.
„Монастир цей являється одною з найкращих пам'яток пізнього ренесансу польської архитектури. Збудований на високій горі, стремить до неба своїми позолоченими банями, пристань, до якої хвилями пливуть волинські збіжжа ланів ситих.
„З церквою сполучається монастир, з будинками прочан, чернців, яких свого часу найбільшим опікуном був сам цар, а керманичем — орґанізатор чорної сотні Пуришкевич. З іх кола вийшов славний Распутін, утіха Сазонова й радість петербурського двору.
„І от постаті чернців:
„Одні довгі, сухорляві, другі товсті й присадкуваті, з обвислими животами. Блідолиці, анемічні послушники і потворно ростовстілі „старці“. Годі знайти тут духовно-фізичну міцну постать!
„Духовний рівень чернців взагалі нижчий нижчого. Ніщо їх не цікавить, нічого не роблять, хіба що працюють трохи на полі. Колись було їх 500, тепер число їх доходить до 100. Серед них богато бувших російських офіцерів, людей розумово обмежених і духово низьких.
