Бог з ними! Подорож була така гарна, що це можна дарувати. А тим часом на золю!..
Вилізли ми на пристані в Стамбулі, куди привезли нас з „Царя Фердинанда“ паровим катером. Лише ступили на землю, як мало що не поглухли від страшенного галасу. Пристань була повна Турками ріжного віку і соціяльного положення. Більшість з них одягнена по европейськи, але всі мають на голові червону феску. Тут-же ходять вуличні продавці, обвішані капцями ріжних ґатунків, хустками, пасами і т. и. і голосно пропонують свої товари, побільшуючи загальний крик. Були і Турки в національних убраннях з чимсь подібним до наших козацьких бунчуків за плечима. Бунчуки прибрані в якісь дзвіночки і мають кільки порожніх куль на держаку. Це продавці свіжої води і ріжних напитків, котрі вони виточують з цих куль. Носчики — старі бородаті Турки — мають за спинами величезні плетені кошики, куди вони накладають неімовірну кількість річей, так що за спиною у них буває ціла гора пакунків. Вони запропонували нам свої заслуги. Тоді Януш, не довго думаючи, вліз сам в цей кошик і Турок, трохи пригнувшись на перед, держав його цілий час, очікуючи, коли ми всі рушимося. З великими труднощами примусили ми Януша відмовитися від такої прогульки. Приведено нас до якогось многоповерхового будинку, де розміщено французьких жовнірів. Стоять старі пружинні ліжка, нічим не накриті і страшно брудні; але це нічого, бо завтра по обіді відїзжаємо до Тульона. Треба бігти, як найскорше обдивлятися місто і першим чином до Айя-Софії.
Забув ще сказати, що є кілька лєґіонерів, переважно в бувшого „вшивого ряда“, котрі хотять втікати, бо кажуть, що, коли тепер нас так ганяють на роботи, примушують тяжко працювати, обраховувають в їжі, і зовсім не звертають уваги, як ми жиємо — то певно добра штучка той лєґіон. А до Денікіна вони і не думають вертати; от же, кажуть, послужили на „русько-французькій“ службі і годі. Пора втікати. До певного степеня вони мають рацію, бо нас експльоатують при всякій нагоді, але тікати, дезертувати — ні. Потерпимо до Марсилії. Й там буде видко.
13. серпня.
Першим чином пішли ми до Св. Софії. З зовні вона не робить великого вражіння, бо ані розмірами, ані будівлею не відріжняється, а навіть виглядає гірше від инших мечетів. За те в середині, куди ми попали, одягнувщи войлочні пантофлі поверх черевиків, — все надзвичайно ґрандіозно і гарно. Хоч Турки постаралися знищити всі сліди минулого, але в деяких темних кутах полишалося багато старовинних рамець, з котрих лише повитягали образи. Бачили і стіну, котра, як каже лєґенда, розступилася і сховала священника зі Св. Софії підчас служби Божої. Цей священник, каже та-ж лєґенда, вийде зі свого захоронку і скінчить перервану службу Божу, коли на Св. Софії засяє знова хрест. В той час, коли ми оглядали середину, в одному куті старий, сивий мулла, сидячи по турецькому, промовляв до якоїсь школи молодих Турченят. Треба було бачити, якими злими очима він дивився на нас.
13. серпня.
Після обіда ми нагрузились на досить великий французький військовий транспорт „Vins-Long“. Транспорт цей призначений для перевозки війська; а тому в трюмі, в великому світлому помешканню, зроблено кільки поверхів добрих залізних ліжок, з мягкими матрацями. На корабі, разом з екіпажом, находиться коло 1500 душ, а тому на носі його поміщається кілька штук великих волів. Мається на борту і хлібопекарня з механічною місилкою, а також кільки апаратів для штучного виготовлення льоду. Є багато човнів і плотів, аби спасатися ними в разі, коли корабель тонув. Крім того у кожного з нас є спасительні пояси. Треба сказати, що в Мраморному морі і протоках, а також майже на цілій нашій дорозі, часто стрічаються блукаючі міни, котрі повідривалися від мінних якорів, зроблених в часі війни. Такі міни уявляють собою велику небезпеку для пароплавів. Нас навчили, як одягати пояси, і кільки разів робили фальшиву трівогу, по котрій мусіли ми займати зарані призначені місця на па-
