— Куди йдете? — спитався він мене.
— Ще й сам не знаю — по щирости признався я. — Просто сюди, на Полісся…
Він якось чудно всміхнувся і співчуваючо хитнув головою:
— Ви, певне, з якогось великого міста?
— 3 Київа…
Панок змірив мене поглядом своїх карих, трошки злотних очей і промовив:
— Може-б ви зі мною були, га?
— А де то?
— Отут в селі, при волосному Ревкомі.
— При Ревкомі! — скрикнув я здивовано. — Так червоні вже й тут є?
— Давно вже! — сказав панок. — Прийшли й пішли далі. Певно вже аж за Берестям…
— Хто-ж ви такий? спитався я його.
— Петро Коцюбенко! сказав він, простягаючи мені руку. — Колишній студент правник і соціяліст революціонер…
— Ви тутешній?
— Ні, я також прийшов!
— Що-ж ви тут робите?
— Раніш учителював, а тепер керую справами Ревкому.
— Хто-ж ви по положенню?
— Писар і заступник голови Ревкому.
— Ах, так! — сказав я. — Тоді ви почуваєте себе на певнім місці!
— А ви як? — всміхнувся він до мене. — Певне контрреволюціонер!..
— Який там контрреволюціонер! В 1906 році власноручно підпалював панські скирти. — Несподівано для самого себе сказав я йому.
Він нахмурив суворо брови й пильно подивився мені в очі.
— Ви брешете! — сказав він через хвилину. — Ви ніколи й нігде нічого пе палили і не будете палити…
— Як можете знати? — заперечив я, бажаючи переконати його в своїй революційности.
— Видно пана по холявах! — зареготався він і несподівано сказав: — ходім!
Повернувся до мене спиною, майже бігом, кинувся на дорогу. Я стояв на свому місці, не знаючи сам, що робити. Як поведінка, так розмова цього дивного панка, здавалася мені не тільки чудною, але й непевною. — Хто його знає, що він за чоловік?! — думав я про себе в той час, як він уже стояв на дорозі і нетерпеляче кричав:
— Ну, ви, приблудний інтеліґент, довго ще там будете думати! Чи хочете, щоб я вас ще просив?
Сміючись, вийняв з кешені свого френча мавзера й показав:
— Бачите оцю штучку?!..
— Божевільний якийсь напевне! — подумав я про себе і сказав голосно: — Бачите, я дуже давно не був у лісі!.. Знаєте, я дуже люблю ліс!..
— Гм… — заговорив панок. Ліс дуже гарна штука, але його скоро не буде!..
— Чому?
— Товариші селяне знищать.
— Як там?
— Дуже просто! Вирубають його, та й годі…
— Ви думаєте?
— Гм, напевне знаю!
Розмовляючи так з ним, вийшов на дорогу і став поруч нього. Він став і, дивлячись замислено на освітлені соняшними промінями стрункі стовбури високих сосон, сумно говорив :
— Пропаде ліс, звичайно пропаде! Рубають, аж тріщить, кажуть, що пролєтарські закони проводять у життя…
— Хто каже? спитався я.
