пісками та болотами. Отже, нічого спілкуватися нам з кацапами, а треба зробити Самостійну Україну і забрати собі всю свою земельку…“
— Чи не коміки?! — несподівано вирвалося з моїх вуст.
Коцюбенко спалахнув і аж на ноги схопився:
— А ви що таке?! Інтеліґент! Анемія ходяча! Неміч бліда!
Признатися по правді, я оторопів трохи, але зачеплене за живе самолюбство, само заговорило, як того вимагали обставини і „мода.“
— Я людина цілком вільна і по своїх переконаннях справжній анархист-індивідуаліст… ніколи ні до якої політичної партії не належав, але завжди був за революцією…
Коцюбенко тільки руками розвів.
— Як бачу, то ми обоє рябоє і нічого нам сперечатися! Я теж такий анархист, як і ви, тільки з тією ріжницею, що ви втікаєте від того, що хитріше й сильніше за вас, а я, навпаки, — йду до нього і згоджуюсь з ним…
— Алеж-ви самі казали, що являєтесь цілком безвладними проти того, що діється тут — сказав я.
— Так, я сказав! — зморщився він. — Але селянство є сила самого чорнозему і її треба поважати…
— Мені здається, що не всяка сила заслуговує на це, тим більше сила селянська, яка по суті є цілком сліпа…
— Сліпа, але для таких анархистів, як от ми, вона дуже корисна.
— Не розумію!
Коцюбенко підійшов до мене і плеснив мені по плечу:
— Дуже просто, товаришу! Я був там, звідки тепер вигнали вас. Я блукав так, як тепер блукаєте ви, Тепер я сиджу собі тут і ви також можете сидіти. Зроблю вас своїм помішником, або лісничим, і сидіть собі та тільки жабів слухайте…
— Не сказав би я, щоб це було так приємно.
— Ах, так ви приємности шукаєте!.. Ну, що-ж, тоді йдіть собі в нетрі, печери, пущі, або еміґруйте за кордон!.. Але скажу вам по правді, що нігде ви не знайдете спокійнішого місця, як тут!.. Знаєте, небезпеці завжди треба сідати на самий ніс, от так, як муха сідає волові…
— Гаразд! — сказав я. — Я вам, товаришу, буду дуже вдячний, тільки мушу сказати вам наперед, що революційний робітник з мене буде не дуже-то добрий.
— Пусте! — якось чудно всміхнувся він. — Мені потрібна тут людина! Ви розумієте, — людина! Вірте мені, товаришу, що як тільки я вас побачив у лісі, так почув себе наче на полюванню. На мене так повійнуло минулим з того чудового Великого міста, що я за всяку ціну вирішив зоставити вас у себе. Ви знаєте, що тут ні з ким слова обмовити, хіба що…
Зітхнув і махнув рукою в бік пляшок на столі. Потім підійшов до двері і крикнув:
— Товаришу-діду! Принесіть сюди світло!
За дверми щось заворушилося, закашлялося й незадовольнено прогугнявило:
— І ніколи нема тобі спокою ніякого!..
Коцюбенко широкими кроками пройшовся по хаті і знову підійшов до мене
— Наш ревком складається з трьох членів: селянина Журибіди, бувшого унтера царського війська Підкуйноги і мене, при чому Журибіда являється головою Ревкому і, разом з тим, носить всі почесні адміністративні назви, як от „Опродком“ та „Бідком“, Підкуйнога — начальник міліції, а я фактично всю роботу роблю…
— Для чого? — спитався я, скорше з чемности, ніж з цікавости.
— Для того, щоб не допустити сюди яких небудь зайд з центру, яких можуть просто призначити — сказав він.
— Ось як?!
— А так! Повітовий комісар знає, що в нас уже істнує весь адміністративний апарат і не докучає нам. Якось прибув сюди один комісарчик з червоноармейцями, так я нагодував їх, напоїв і вони поїхали собі тихо.
