— Виходить так, що не можемо! — Спокійно сказав Коцюбенко. — Тут чим далі, тим збільшується робота…
Журибіда часто заморгав очами й поспішно спитався:
— Яка там ще робота?
— От прийшла від повітового комісаря така бомага, що тільки держись!…
— А що таке? — злякано метнувся він.
Коцюбенко встав і, повернувшись до Журибіди, голосно і врочисто вирік.
— Наказують нам негайно вибрати собі Воєнкома, який зараз-же взявся-б за впорядкування військової справи у волости…
— О, так це не жарт! — вражено промовив Журибіда.
— Совершенно, нуда! Дєло суразноє! — озвався п'яним голосом „начальник“.
Дідусь також хотів щось вказати, але раптом закашлявся і тільки рукою махнув.
Коцюбенко відставив пляшки на бік, витягнув з пачки ґазет, що лежали коло нього, аркуш рижої бібули і діловито заговорив.
— Справа негайна, а пора пізня. Ми чекали вас, щоб зробити засідання, але вас не було. Отже сідайте на своє місце, та й почнемо радитися.
— Про що радитися? — трівожно спитався Журибіда.
— Як то про що? — спокійно сказав Коцюбенко. — Хіба-ж у нас мало справ? Кажу-ж вам, що негайно треба вибрати Воєнкома, потім справа з лісом, розверстка хлібних лишків і реквізиція курей та полотна… Чи, може, ви думаєте чекати, заким до нас не пришлють кого небудь з повітового ревкому?…
— Крий нас, боже! — скрикнув Журибіда. — Хіба ми самі не виберемо того… як його… того Воєнка?…
— Ну, так чого-ж тоді й балакати? — сказав Коцюбенко. — Випийте чарку і сідайте!
— Я той… я согласний…
„Начальник“ запобігливо схопився з місця, налив повну шклянку самогону і подав Журибіді.
— Випійтє, товаріщ Ревком!…
Журибіда випив до дна і, спотикаючись, поспішно заліз за стіл, взяв стільця і сів між мною та Коцюбенком. Зіпершись ліктями на стіл, він, як гусок, витягнув цікаво свою рудобороду маленьку голову і так занімів. „Начальник“ сів по другім боці стола, поруч півсонного дідуся і, весь час, чогось підморгував до мене. Раптом дідусь заворушився і встав на ноги.
— Ось що, товариші! — заговорив він. — На мій погляд вибірати того воєнка ми не маємо з кого. Добре сказати — „воєнко“, але як він не на жарт забере в свої руки силу, то тоді може бути дуже кепсько… Як би ще так Постернака, то…
Закашлявся і сів на своє місце. Журибіда злісно глянув на нього і сказав:
— Ви не маєте права говорити, бо ви не член!
— Отакої! — заперечив дідусь. — Завжди говорив, а тепер не маю права! Як-же це так?
— А так, що ви буржуазам весь свій вік прослужили, а через те й не мішайтеся…
— А ти ніколи й путящим наймитом не був! — спалахнув дідусь. Журибіда так і підскочив.
— Виведіть його зараз-же з хати! — вереснув до „начальника“.
„Начальник“ глянув спершу на мене, потім на Коцюбенка і, підвівшись з місця, взяв діда за руку.
— Ну, товаріщ-дід! Марш одцудова! Довольно необразованность свою показивать!
Дідусь шарпнув руку до себе, схилився на стіл і байдуже промовив:
— Я кажу до діла, а як ви не хочете слухати, то я й сам піду від вас… Оце але, яке велике цобе, що аж страшно боятися!…
