— Неначе товариш-дід! — промовив Коцюбенко і кинувся до дверей.
— Хто там?
— Це я! Відчиняйте, Бога ради!…
— Засвітіть світло! — сказав він до мене, відчиняючи двері.
І при світлі свічки ми побачили блідого, як смерть, переляканого дідуся, сива голова якого була роскуд’йовжена, а крізь пірвану сорочку визирало худе й жовте старече тіло. Дріжучи, як у пропасниці, він говорив:
— От, нещастя!… От, біда!… Господи, спаси й помилуй!…
— Що сталося, діду?! — спитався Коцюбенко і лице його пополотніло.
— Ой, тікайте скоріше! — закашлявся дідусь. — Тікайте, бо вони сюди прийдуть!…
— Та кажіть-же нарешті, што там такого сталося?! — крикнув сердито Коцюбенко. — Куди тікати? Чого тікати? Хто сюди має прийти?…
Дідусь сів на ліжко й заплакав:
— Насилу вирвався… Чека хотіли зробити…
— Що таке? — здивувався Коцюбенко.
— Чека, кажу, хотіли зробити… — плакав далі дідусь. — Пан — отцеві вже зробили…
— Нічого не розумію… — розвів руками він і взяв дідуся за плече. — Кажіть-же!…
Дідусь витерся рукавом і, схопивши його за руку, поспішаючись і заїкаючись почав говорити:
— Ото, як ви пішли то вони ще пили й говорили про те, як треба їхати на волость. Журибіда хотів, щоб було так, як ви казали, з мітінґами, чи як його там, а Підкуйнога відмовляв його і казав, щоб він не слухався вас, бо ви його обманюєте. Потім Підкуйнога приніс звідкись якусь стару шаблю й остроги і став його вбірати по воєнному…
— Як так? — спитався Гонибіда. — Він-же у свиті!
— Отак, як бачите! Остроги причепили до постолів, а свиту підперезали поясом і повісили шаблю…
— І що-ж, Журибіда дався оце все зробити з собою?
— Він спершу відмовлявся, але як Підкуйнога приніс йому ще якогось широкого кашкета зі звіздою, то він натягнув його на голову і ходив по хаті, приказуючи — ась, два… ась, два…
— Ну, що-ж далі? — нетерпеливо спитався Коцюбенко.
— Далі вони знов пили і знов говорили… Казали, що Журибіда повинен так їздити, як колись архирей, або ґубернатор їздили, а Підкуйнога завтра рано має параду коло церкви зробити зі своїми міліцейськими…
Коцюбенко повернувся до мене:
— Як бачу зараз, ви казали правду!... Занадто я надавав йому отих звань усяких і от звихнувся мужик...
— Та ще й як звихнувся! — сказав дідусь. — Коли Підкуйнога сказав йому про параду, то він аж підскочив від радости і загаласував, щоб і благодарствений молебень також був. Підкуйнога казав, що піп може на це не згодитися, але Журибіда вже й сам слухать нічого не хотів. Схопився, став бігати по хаті і кричати, щоб до нього зараз-же привели попа, а коло хати поставили варту…
— А що-ж Підкуйнога?.. — цікавився Коцюбенко.
— А що йому?! Він і радий метушитися, бо в тій метушні він тепер найстарший і робить, що йому самому хочеться…
— Що-ж він там таке робить?.. — хвилювався Коцюбенко.
— Поставив спершу варту коло хати з обрізками в руках, а потім привели попа і сказали йому, щоб він відслужив у церкві молебствіє за здоровя Журибіди й за народню власть…
— Ха-ха-ха!… — несподівано, якось гістерично, зареготався Коцюбенко. — Так його, патлача такого, так!..
Дідусь злякано підвівся з ліжка і тихо сказав:
— Чого-ж тут смішного, як вони його забили?!..
