Коцюбенко так і замер.
— Забили?! — Ледве промовив. — За що?..
Дідусь знову заплакав і, крізь плач, виривалися лише уривчаті фрази й окремі слова:
— Сказав, що не мають права приказувати… сказав, що церква відділена… Журибіда став шарпати, його за бороду і кричати: „Тепер ти знаєш, що таке воєнко?…“ Потім вони його повели в льох і… і… забили…
Вдарився кулаком у груди і заридав, як мала дитина.
— Я вибіг на вулицю і став кричати… Вони зловили… Тягнули в льох… били… А я втік сюди… Вони зараз також прийдуть… Вони хотіли ще раніш, але через попа затрималися… Посилали одного міліцейського подивитися, що робите… Він був тут і казав, що тайну раду радите з Петлюрівцем…
— Де-ж той Петлюрівець? — скрикнув Коцюбенко.
— Це вони так на товариша кажуть… — показав дід на мене.
Трівога в моїй душі зросла до болю. Я встав на ноги і сказав:
— Нічого ви з ними не вдієте тепер, хоч самі створили їх! Ходім ліпше!…
Коцюбенко махнув рукою.
— Заспокійтеся! Що-ж далі, діду?…
— Вони казали, що ви хочете зробити переворот, що ви змовляєтеся, що ви з Постернаком за одно і хочуть зробити вам чека…
— А Воєнко для чого?…
— Підкуйнога каже, що Воєнко для командування тільки, а все діло має робити він, бо в нього вся сила…
— Що-ж на це Журибіда?
— Той ходить тепер з острогами і радіє… збіряється ще хату Постерначці спалити…
Враз задзвонив дзвін. Бом… бом… бом… — простонав великий.
Бам… бам… бам… затужив менший.
Ми схопилися й вибігли на двір. Небо над селам було червоне й рижий дим катився просто на церкву. На селі стояв глухий гомін, серед якого чувся несамовитий крик якоїсь жінки.
— Ось вам ваша сила! — несподівано вирвалося з моїх вуст.
— Гасити треба, гасити! — дико крикнув до мене Коцюбенко і раптом зігнувся до землі. — Де-ж я тепер свого Христа сховаю?…
Коло церкви почувся якийсь крик і в провулку показався гурт темних постатей, які при світлі пожежі здавалися страшними й загадковими. В передніх рядах юрби, було видно, йшов Підкуйнога, а поруч його Журибіда. Обидва вони сильно заточувалися й галасували:
— Ізмєни нє должно бить! Нада знічтожіть єйо! — кричав Підкуйнога.
— Еге, еге!… Зничтожити, прокляту! — верещав Журибіда.
— Побачивши нас вони зупинилися. З хвилину стояли мовчки, не рухаючись з місця, а далі захвилювалися і, всі разом, посунули на нас.
Коцюбенко вихопив з кешені револьвера і став утікати.
Я побіг разом з ним.
Дідусь, у штанях і сорочці, заметушився на одному місці і так потонув у юрбі.
Біжучи через городи, по яких катився густий дим пожежі, ми чули, як за нами сатаніла юрба і як кричав Підкуйнога:
— Бєйтє єво, старого чорта, бєйтє… Пускай знаїть, как прідупріждать!…
— Вибігли за село й кинулися просто в ліс. Глухий гомін дерев видався мені величнім співом чернечого хору в Печерськім монастирі і я, несвідомо майже, зупинився і став слухати. Крізь лісовий гомін, долітали з села окремі викрики й хвилинами чулося жіноче голосіння. Однаково, як це не дивно, моя душа була цілком спокійна, а важка втома хилила до долу.
— Добре було б спочити тепер! — сказав я до Коцюбенка.
