свідомим своїх громадських обовязків і великої історичної місії… Ґіґанська фіґура великого білоруського гуманіста, свідомого патріота і піоніра друкарського діла, кинула промінь свого ґенія на весь Схід Европи. Тільки від нього міг навчиться друкувать книги Москвин Іван Фіодоров та Білорус Петро Мисливець. Імя Франциска Скорини вимовляють з глибокою пошаною усі свідомі Білоруси і пишаються ним, як великою людиною і діячем не тільки Білорусі, але і всього культурного людства.
За прикладом Скорини почав друкувать книги Василь Тяпинський, Симон Будний, брати Мамонічі і багато инших культурних діячів того віку, так, що на прикінці XVI. століття уся Білорусь укрилась цілою сіткою друкарень, які ширили білоруські книжки і несли світло знання в народ.
З цікавих памяток доби розквіту білоруського письменства, крім низки стародруків, можна вказать на ряд писаних памяток: „Реістр списанья тармен, єсьми листи через посланци мої, даючі відомость о князі великом і о новинах, о которих мені шпекги мої з землі єго неприятельскої московської відати давали“ — голови білоруської розвідки, воєводи смоленського — Філона Кмити Чорнобильського, „Дневник“ підсудка Тодора Євлашевського, „Промова“ каштеляна Смолєнського Малєшки, вірші Андрія Римші, Баркулабська Хроніка, „Ай-Кітаб“ (коментарії до корану, писані білоруською мовою, але арабськими літерами, написані для обілорусившихся Татар, оселившихся коло Вильна ще з часів великого князя Витовта) і „Литовський Статут“ — ця дорога для кожного Білоруса памятка не лиш з юридичного та історичного боку, але і з літературнього, яка свідчить про високий розвиток білоруської мови ще за давніх часів і державний вжиток її в Литовсько-Руськім князівстві.
Люблинська унія 1569 р., яка розбила православних на два ворожі табори, мала траґічні наслідки для розвитку білоруського письменства і довела його майже до повного занепаду. Білоруське панство, якому не подобалась внутрішня реліґійна боротьба і якого приманювали привілєї, котрі давала приналежність до пануючої польсько-католицької шляхоцької верстви, почало масово переходить на католицький обряд і польонізуватись. Меншість, яка міцно трималась православія, пристала до Київського православного центру, почала українізуватись і витворила спільно з нашими діячами українську середнєвічну схолястичну літературу, найвизначнішими письменниками якої були: відомі публіцисти свого часу Мелетій Смотрицький та Стефан Зізаній (Тусановський), Кирило Транквіліон-Ставровецький, Іоанікій Галятовський, Антін Радзівіловський, Лазарь Баранович і багато инших.
З того часу культурне і літературне життя почало завмірать на Білорусі: за два століття Білоруси дали двох лише більш-меньш замітних письменників — Симона Полоцького (Симона Петровського-Ситняновича) у XVII. століттю, який, живучи в Москві, майже цілком змоскалізувався і доктора теольоґії Римського Університета і уніятського митрополіта — Леона-Луку Кишку.
На початку XIX. віку білоруською мовою говорили тілько кріпаки, селянське духовенство та рештки збіднілої білоруської шляхти…
Відродження білоруської літератури, з якого пізніш пішло відродження культурне, економичне і політичне, почалось приблизно на межі XVIII. і XIX. століття. Епоха романтизму принесла з собою любов до старовини і народньої поезії. Животворний подих його дійшов і до Білорусів, але не розцвів тут пишним цвітом і не дав визначних творів загально-людської вартости. Причиною тому був брак національно-державної незалежности, який затримав вільний розвиток білоруської культури, викликав ренеґатство інтеліґенції і довів до низького рівня національну свідомість білоруських письменників, які на початку XIX. століття могли буть тільки з панів. Письменник же, пан-ренеґат по своїй ідеольоґії, не міг витворити нічого великого, як би він не був національним по своїй психиці, мові та життю.
Письменники нової білоруської літератури не були в повній мірі національно свідомими, а швидше польонізованими або москалізованими Білорусами,
