пригоди гідні пера Дюма-Батька чи Сєнкевича; і тому ще чекають свого літописця; ми-ж лишимо їх на боці тим більш, що той факт, що Іван Іванович святочно підвівся з місця, теж мав дуже цікаві причини і наслідки, які і є найближчим об'єктом нашої уваги.
Отже, як ми вже чули, Іван Іванович святочно підвівся з місця, але справедливість вимагає додати, що він не тільки святочно підвівся, але крім того ще й сказав, тоном майже настільки ж святочним, як колись виголошував у своїй камері на Ширококалюжній вулиці —
„По указу Его Императорского Величества“ чи пізніше — „Іменем Української Народньої Республики“.
Правда, злі язики дзвонили по Миргороду, що виголошуючи останню формулу Іван Іванович кожний раз невільно скоса поглядав на той сакраментальний гачок, котрий в минулі часи служив підпорою портрету „Его Императорского Величества“, ніби то хтів ще раз переконатися, що гачок дійсно порожній, але чого не кажуть у Відню… чи то пак у Миргороді злі язики; і позаяк Миргород далеко і ніяк не стосується до ближчої теми нашої правдивої історії, то ми полишимо його на боці і вернемося до того вже згаданого святочного моменту, коли:
Іван Іванович підвівся з місця і сказав:
— Панове!
Натурально, що всякий инший оповідач перед тим, як сказати, що:
Іван Іванович святочно підвівся з місця і сказав: — Панове! — мусів би прелімінарно оповісти, який є зазначений Іван Іванович на зріст, як він був убраний, де сидів і хто сидів праворуч від нього, а хто ліворуч, коротко — наговорив би цілу купу цілком зайвих подробиць, котрі внесли б цілий сумбур в голови читачів і разом з тим абсолютно не допомогли б нікому зрозуміти чого саме:
Іван Іванович святочно підвівся з місця і сказав:
— Панове!
Але на щастя читачів наше завдання не тільки оповісти правдиву історію, але ще й оповісти її коротко і стисло, без зайвих подробиць, так, щоби читач ясно уявив собі бажану картину; і тому ми цілком задовольнимся сконстантованням самого факту, що:
Іван Іванович святочно підвівся з місця і що він сказав:
— Панове!
Розуміється — стислість мови річ дуже добра і, навіть, відома була з самих давніх часів під назвою ляконічности; але на жаль не завше її можно строго дотриматися в оповіданні. Друге діло в життю.
Так, історики свідчать, що нечуваного розвитку ляконізм досяг у старій Спарті; і наводять такі приклади.
Одна Спартанка, виряжаючи свого чоловіка до шинку, дала йому новий кашкет зі словами:
— „З ним чи на нім“ — і при цьому зробила енерґійний рух качалкою.
— Та, добре! — відповів, махнувши рукою зазначений Спартанець; і негайно потяг з хати, більше не розпитуючи.
Ясно, що люде, непосвячені в таємниці ляконізму, нічого не розберуть; але Спартанець, по свідоцтву істориків, знаменито зрозумів, що вищезазначене речення в перекладі звучало так:
— Дивись, бовдуре, як будеш у шинку — то хоч на голові держи, хоч сядь на нього, але не згуби, бо ребра полічу!
Не вважаючи на нашу повагу до істориків, ми мусимо сконстатувати, що Спартанці легко було бути ляконічною, маючи в руках качалку і до того при умові, що цей діяльоґ повторювався тричі на тиждень. Зовсім в других умовах знаходиться правдивий оповідач, позбавлений можливости підкрепити свої слова відповідним рухом; і тому иноді, а також в даному випадкові, приходиться додавати де що, так, щоби не утруднюючи своєї уваги, читачі могли б зрештою ясно розібратися в ситуації і бути цілком в курсі того, чому саме:
