хуюся… Але я повинен судити вчинки, а не душі, і я маю непохитні обо…в'язки
— Ви-ж тільки що казали, що мусите самі собі визначити свої обов'язки; вони-ж, значить, не такі непохитні, мій любий…
— Але-ж подумайте, Фрідо: не можу-ж я помилувати вашу приятельку і не помилувати всіх инших, засуджених за останні розрухи; коли між ними є такі, що помилялися, то є й свідомі злочинці.
— То одні вирятують других. Може всі ті нещасні, яких ви пустите на волю, будуть вам вдячні і з'уміють ждати від вашої добрости того, що хотіли здобути силою. Царь може зробити те, чого бажає народ, але не може здобути своїми силами, бо не стає йому розуму й громадського розвитку. Вважайте, що реформи ніколи не робилися по щирій і добрій волі, завжди монархи, коли й давали реформи, мали потайну думку, визначали собі межі, яких ні за що не хотіли переступати. Чи не було-б це своєрідне, ориґінальне, мій дорогий пане, зробити те, чого не посмів зробити ні один монарх досі і йти до кінця тим шляхом, що ви собі визначили?
— І знищити себе самого? — сказав Герман усьміхнувшись.
— О ні, ні!… Не зараз! — одрікла з поспіхом Фріда.
І задумавшись, ніби прислухуючись до якогось внутрішнього голосу, вона промовила згодом:
— Потім може… Я не знаю…
— То-ж вам однаковісенько, Фрідо: чи князь я, чи царь, чи ні?
— Ні, мій друже! Навпаки, я щаслива, що ви могутній, що ви займаєте на землі таке місце, якому завидують люде і вважають за найвище. Але враз із цим… Чи треба казати?.. Одно мене дуже непокоїть: щоб ви не подумали, що я люблю вас тільки за те, що ви — князь. А часом я й сама себе боюся, щоб воно не було дійсно так…
Аж затремтів її голос од тої щирої, майже дитячої трівоги.
Герман притулився щільніше до неї. Вона не відсунулась і казала тихо:
— Та ні! Я знаю, що коли я вас люблю, то це тому, що — дарма, що ви князь (вона зробила натиск на цьому слові з невинною хитрістю) — ви найкращий, найблагородніший і найдобріщий з усіх людей, і мені здається, що за цю любов мене благословлятимуть усі нещасні люде.
— Ох, моя пташино кохана! — зітхнув Герман. — Як-би то я міг завжди мати тебе коло себе, бачити тебе, слухати тебе завжди, завжди!
Але скілька пар, що похожали по терасі під деревами, пройшли поблизу їх. Герман помітив, що їх розмова затягнулася трошки за-довго.
— Слухай. — промовив він швидко. — Ти казала, що хочеш просити в мене відпуску, щоб поїхати до свого пра-дядька. Я буду страшенно занятий ввесь оцей час; але якось я знайду спосіб ніби-то для розваги чи на лови поїхати иноді на наш хутір Орсову. Всякий раз я попережу тебе таким способом як ти знаєш. То ти їдь цими днями. Добре?
— Добре. А Авдотія?
— Я помилую всіх засуджених за останні розрухи. Це буде один із моїх дарунків при вступленні на трон.
— Спасибі мій любий пане, від глибини мого серця — спасибі!
Вона вхопила Ґерманові руки і поцілувала іх із захопленням.
— Як багато почуття, панно Тальберґ!
Вже скілька хвилин княгиня Вільгельмина, занепокоєна тим, що довго нема її чоловіка, вийшла на терасу ніби-то, щоби подихати свіжим нічним воздухом; а в дійсності вона хотіла подивитися, що там робиться. Побачивши те, що їй було треба, високо підняла голову і підійшла зо своїм звичайним спокоєм.
— Панна Тальберґ вважає за свій обов'язок подякувати мені, — сказав Герман. — Вона просила мене, щоб я перепросив вас за її некоректність, що сталася сьогодня рано. Я їй обіцяв це зробити.
— Досить було-б, як би вона мені сама це сказала, — сухо відрікла Вільгельмина.
