|
К. Лоський. |
15-го вересня 1921 р. в 5-ій годині ранку в лікарні на Моренґассе вмер професор Нобелівського Інститута (у Стокгольмі) доктор Альфред Єнсен, який ціле життя своє присвятив ознайомленню Европи зі славянським питанням взагалі, і з окрема з Україною.
Хто з хоч трохи освічених Українців не знає цього імени, імени людини, яка перша підняла в Европі голос про істнування великого, але тяжко покривдженого і майже цілим світом забутого народа, і останньою, передсмертною працею якої була видана в цьому році на шведській мові книга про Україну в відношеннях історичному, ґеоґрафичному, літературному, побутовому і політичному?
Здається, нігде в світі Україна не має стількох приятелів, як в Швеції, і причиною цього служать не тільки історичні спомини, не тільки міркування характеру економичного, але в рівній, коли не в більшій мірі невтомна праця небіжчика. Це був щирий і вірний наш приятель, причім щирість його ні з чиєю иншою не може бути порівняна, бо від України він ніколи нічого не мав і нічого не сподівався за для себе особисто.
Це був ідеаліст чистої води. Ціле життя до самої смерти прожив він бідно, в тяжкій боротьбі за істнування, бо професорської пенсії не вистарчало на життя з родиною, а ті книги, які він видавав, публичні виклади, які він робив по цілій Швеції, давали дуже мало прибутку і вимагали тяжкої, невтомної праці.
Останній, хто бачив проф. Єнсена за кілька годин перед його смертю, був пишучий ці рядки, якого з'єднувала з небіжчиком глибока і щира особиста приязнь. Проф. Єнсен, який лежав майже непритомний і вже два дні перед тим нікого не пізнавав (його трапив удар від спеки при проїзді через Відень до Білгороду), відчинив очи, сказав ясно моє призвіще і протягнув мені руку, після чого знов впав у непритомність, з якої вже не виходив до смерти.
Його ховають у Відні, місті, що з'являється нині центром українського розумового життя за кордоном і яке, треба гадати, залишиться нашою Меккою і в той недалекий вже час, коли знова встане Україна вільна і незалежна, Меккою культури, знання, освіти. І в тій Мецці буде велика могила того, хто щиро бажав Україні щастя і розквіту, і поклав багато сил своїх на служення ідеї українського відродження.
Так невже-ж ми зможемо забути цю могилу, невже-ж кожний Українець, якого в будуччині занесе доля у Відень, не завітає на могилу нашого великого щирого друга і не подякує йому за ту велику послугу, яку він зробив для нас?
Ні, цього бути не може! Спи спокійно великий друже! Україна тебе не забуде і не заросте до твоєї могили народня стежка! Хай буде тобі земля пером!
