Таким чином, справді, людність вибрала своїм представником не того, кого вона хотіла вибрати, не того, кого вона зна; тойже, хто так нежданно для людности зробився її представником, не був, може, зроду у тій місцевості!
Пропорціональні вибори по спискам, по великим виборчим округам, виявляють не повну волю населення, а волю партій. Добре ж, коли між партіями й людністю є міцний і сталий звязок, коли партія зна, чого бажає людність, а людність зна, чого хочуть партії. Такі умовини можна знайти за кордоном, в країнах з дуже розвинутим партійним життям. Та й там починають уже розчаровуватися у такій сістемі виборів. А нам від неї треба зовсім відмовитися.
Є безліч инших пропорціональних сістем, далеко кращих, ніж колишня наша, та всі вони потрібують великої орґанізованности людности й часто приводять до наслідків навпаки пропорціональних. З цього приводу можна б було дати багато прикладів з життя; та шкода праці.
Сістема ж прямих виборів по округам — один депутат на одну округу — всім зрозуміла і в наших умовинах може вживаться в більшості місцевостей України. Це так звана „чотирьохвостка“ — вселюдні, прямі, таємні, рівні. Одначе ж иноді можна користуватися й пропорцінальною сістемою. От, скажемо, в Катеринославському повіті знайдеться, може, до 350 тисяч мешканців. Рахуючи по одному депутатові в Обласну Раду від 50 тисяч мешканців, ми побачимо, що власне на Катеринослав припаде три депутати (150 тисяч), а на села 4. При таких умовинах селянську частину повіту треба би розділити на чотирі виборчі округи, аби кожна вибрала по одному депутату. А три депутати від Катеринослава можна було би вибрати по пропорціональній сістемі, і це було би може справедливіш, ніж поділеня на три округи зі звичайними мажорітарними виборами. Колиб, наприклад, в Катеринославі було коло одної третини мешканців Українців, а решта „меншости“, так при поділу на окремі округи — Українці майже не мали б шансу обрати власного депутата, а при пропорціональній сістемі напевне одного дістали б.
Що ж до виборів непрямих, де вибрана всією людністю колегія повинна вибірати представників від себе, так тут треба вже скрізь додержуватись пропорціональної сістеми (коли доводиться вибірати більш одного представника): цього потрібує елементарна справедливість, а техничних перешкод немає.
Не прямі, а двохстепенні чи багатостепенні вибори, спричиняються тут до того виборного процесу, який так влучно був прозванний нашими селянами „пересіванням“. Найкращим прикладом того пересівання були вибори колишніх „губернських земських гласних“. Як відомо, пересічно повітове земське зібрання мало коло трьох пятих частин гласних панів, коло одної третини селян, а решта — разночинці, і вибірало 4, 5 і більш „гласних губернських“ по сістемі виборів мажорітарній, а не пропорціональній. Наслідок був такий, що губернські земські зібрання складалися виключно з самих панів! Отже по пропорціональній сістемі виборів селяне мали б у губернських земських зібраннях третину своїх представників. Техніка виборів дуже проста: кожний член виборчої колегії пише на виборчому квиткові не все число представників, що треба вибрати, а тільки одного; і коли, приміром, треба вибрати пять представників, так вибранними рахуються перші пять осіб, що дістали більше число голосів. При зазначеному вище складу повітових земських зібрань пани дістали би собі трьох гласних, а селяне двох. А коли слід було би вибірати більш ніж пять гласних, так і разночинці мали би змогу вибрати одного представника.
З того, що сказано тут про вибори, можно бачити, оскільки мав рацію К. Білокриниченко, висловлюючись проти пятихвістки, — про яку, до речі, N. N. і не згадував в своїй статті, а казав тільки про прямі вибори. Але висловлюватись власно проти прямих виборів К. Білокриниченко рації не мав, бо умовини прямих виборів є саме такі, які дають можливість людності вибірати, кого вона хоче й кого зна.
Що ж до проєкту К. Білокриниченка обірати делегатів чи послів до сойму по черзі (один рік — один, другий рік — другий), так подібна сістема, здається мені, виривала би одну з головних підвалин виборів: повну волю виборців ви-
