Хлопець глибоко зітхнув.
— А як же його вчитися, діду? Ви ж мабуть чули, що вчителя нашого забили, вчителька збожеволіла, а батюшка, як в остане червоноармейці приходили, десь подівся та й досі не повернувся.
Гриць замовк, але довго не балакати було не в його натурі.
— Ось про вас, діду, тато росповідали, що ви багато-багато вчилися і потім вчителем були. Та ще у великій-великій школі, такій, що як учень скінчить, то вчителем може бути. І не на селі, а в місті по школах, які так кумедно зовуть ґінмазії, чи що? Це вірно, діду?..
— І нащо твій батько таке каже! — з серцем промовив дід, одмахуючися від комарів, що вже цілими зграями кружляли довколо його.
— Чого ж то ви, діду, так ховаєте це, неначе соромитися? Правда ж нічого стидкого немає в тому, що ви вчителем були? А ви от на батька допіру розгнівалися, ховаєтеся, неначе злодій, людей боїтеся, навіть мене злякалися…
— Бо люде тепер такі пішли, що бодай би краще і не згадувати… Ось, скажи мені, хлопче, за що вчителя розстріляли?
— Миколу Петровича?… А хто його знає, за що. Гарний він був, добрий такий, ніколи нікого не образить; де б инший вилаявся, розсердився, він так лагідно побалакає, що аж серце защимить від сорому, — хлопець почухав потилицю, поміркував і додав: — то ж денікінці, вони звісно, багато людей без пуття вигубили… Мабуть чи не за те Миколу Петровича вбито, що він нашим учителем був. Ви як гадаєте?
— Того вже я не знаю, голубе, але знаю, що найкраще обережним бути. Ось у вас вчителя любили, він користна людина був, а ніхто за нього і не вступився. А я старий, нікому непотрібний, до того ж й мене ніхто, крім твого батька, у цілому селі не знає. Як приїхав я рік тому, то зразу ж тут і оселився в цьому садочкові і не відхожу далеко.
— Але ж, діду, тепер денікінців не стало, неначе їх чорти до себе в пекло утягли…
— Хиба ж червоноармейці людей даремно не вбивають? Ого! Ще і скільки!
Старий і малий замислилися, згадуючи, скільки знайомих загинуло в хижих пазурях катів наїздників… Мабуть підрахунок був дуже сумний, бо Грицько глибоко зітхнув раніш, ніж почати балачку.
— Вже і червоноармейців у нас давно не було. Тому місяців, мабуть, зо три наші дядьки доброго чосу ім дали, вони як п'ятами накивали, то й доси не навважуються близько підходити…
— Правда твоя, хлопче. Гарно у вас, затишно, бо від залізниці далеко; але все краще стерегтися.
— А як же, діду! В нас по ночах усе село вартовими оточено, та кулеметна засада захована у байраці, бо ним найлегше непомітно підїхати.
— Ну а як з вашого села багато людей в червону армію забрали?
— Нні, не багато, — відповів хлопець згадуючи. — Та і ті порозбігалися, хто до дому, а хто в ліс до повстанців. От з тих, що з початку добровільно були пішли, то не всі повернулися. Дядько Охрим втік із Сибиряки, де вони за щось з якимсь генералом Кончаком билися. Він таке росповідав… Чобіт не дали, своє вбрання подерлося, патронів часом немає; так так погано було, казав, що хоч сядь та й плач, хоч стоячи кричи. Ще й комісари та офіцери знущаються… a втікати далеко було: він до дому більше двох місяців добирався і все майже пішки.
Балакаючи хлопець нахилився, підібрав шмат цегли і раптом шпурнув: —
— Влучив! влучив!!! — скрикнув він радіючи.
— Чого це ти стрибаєш, мов божевільний? — злякано спитав старий.
— Жабу каменюкою вбив! — з погордою відказав Гриць.
— На що!..
— Як на що?.. — не зрозумів хлопець; очевидно питання здалося йому кумедним. На що ж вона потрібна?
